Голова АДЕО "Легіони Землі" Володимир Приступа

Енергетичний флеш-рояль Путіна та «рука мерця» України
Костіс Ґеропулос, The New Europe (Європа) // 19:32 06-05-2009
Україна розігрує свій газотранспортний козир! ЄС прагне отримувати газ із Каспійського регіону, однак поки немає ясності з реалізацією проекту «Набукко». За умов модернізації української газотранспортної системи та будівництва газопроводу дном Чорного моря, ЄС міг би отримувати азербайджанський газ, – пише Костіс Ґеропулос у тижневику The New Europe.
Після нічиєї в першому раунді гри в енергетичний покер між Росією, Україною та ЄС, в якій були зроблені великі ставки, Владімір Путін зараз має сильнішу карту. Російський прем’єр проігнорував дві конференції в Болгарії і Туркменістані, присвячені енергетичним проблемам, надто добре знаючи, що ключові енергетичні питання будуть обговорюватися в ході двосторонніх переговорів Росії з болгарським прем’єр-міністром Сєрґєєм Станішевим, Прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко та єврокомісаром з питань енергетики Андрісом Пієбалґсом, які були проведені минулого тижня в Москві.
Майстер енергетичної політики, Путін, знає, що є багато важливих для ЄС і Росії питань, які потрібно вирішувати: «Північний потік», «Південний потік», «Набукко», Україна, Енергетична хартія ЄС – і це далеко не повний перелік.
27-28 квітня Росія і Болгарія шляхом дипломатичних зусиль на найвищому рівні узгодили існуючі розбіжності щодо будівництва запланованого газопроводу «Південний потік» і просуваються до створення спільного підприємства для реалізації проекту. 29 квітня Тимошенко прилетіла в Москву, запропонувавши Росії взяти участь у запланованій модернізації газотранспортної системи України. Було запропоновано виділити 350 млн. дол. для збільшення пропускної спроможності української газотранспортної системи на додаткові 30 млрд. кубометрів на рік. «Вони хочуть, щоб ЄС вклав гроші в модернізацію трубопроводів, а Росія погодилася транспортувати через них додатковий газ, – пояснив The New Europe Кріс Віфер, головний стратег фінансової компанії «Уралсиб». – Чесно кажучи, шанси на те, що Росія погодиться закачувати додатковий газ в українські газопроводи – абсолютно мінімальні. На даному етапі, я б сказав, цього не станеться», – зазначив він.
Єдиний спосіб, за допомогою якого Україна може отримати додатковий газ у свої газопроводи, – це брати азербайджанський газ – видобутий за умов реалізації другого етапу північно-каспійського газового проекту – який транспортуватиметься територією Грузії і дном Чорного моря до ЄС. Віфер зазначив, що збільшення пропускної спроможності української ГТС, швидше за все, посідає останні позиції у шкалі пріоритетів Москви. «Якщо подивитися на ситуацію таким чином, то серед пріоритетів Росії перший – це «Північний потік», другий – «Південний потік», третій – «Набукко», і без сумніву лише на четвертому – останньому – місці знаходиться модернізація української газотранспортної системи», – сказав Віфер. Будівництво газопроводу «Північний потік», НЕЗВАЖАЮЧИ НА ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ, просувається, і до 2015 чи 2016 року його пропускна спроможність складатиме 55 млрд. кубометрів газу. Для задоволення потреб Південної та Центральної Європи Москва виступає за будівництво газопроводу «Південний потік» із пропускною спроможністю у 30-40 млрд. кубометрів газу, у той час як ЄС та США активізують зусилля з розробки проекту газопроводу «Набукко» на 30 млрд. кубометрів газу.
Це відкриває «вікно можливостей» для України. «Київ розігрує свій козир, – написав Віфер у записці для інвесторів після зустрічі Путіна і Тимошенко. – З прагматичних міркувань та для мінімізації ризиків ЄС віддає перевагу новому газотранспортному шляху перед ще одним контрольованим Росією газопроводом, яким транспортуватиметься російський газ. Проблема з «Набукко» полягає в тому, що або він пролягатиме через Туреччину до Ірану і/або Туркменістану, або ж потрібно розраховувати на можливість побудувати газопровід через Каспійське море, який зв‘яже безпосередньо з Туркменістаном. В обох варіантів є очевидні проблеми. І тут у гру вступає Україна. Їхня пропозиція може задовольнити і Росію, і ЄС, хоча і проти волі обох сторін. Росія здобула б певний контроль в управлінні газопроводом, а ЄС – газ з Азербайджану», – написав він.
Тимошенко усвідомлює, що Україна отримала б зиск від плати за транзит. Більше того, Україна стала б навіть більш важливою складовою енергетичної безпеки ЄС. «Звичайно, сусіди України надали б перевагу «Набукко», але потрібно враховувати бажання Туреччини використовувати будь-який можливий важіль для сприяння своєму вступу в ЄС та відсутність угоди про будівництво газопроводу через Каспійське море», – написав Віфер.
Коли йдеться про енергетику, в Росії існує дуже тонка межа між політикою та економікою. Важливі рішення в енергетиці мають промовисте політичне забарвлення. Ми знаємо це, і нічого не змінилося. Складне питання щодо газопроводів та покращення енергетичних відносин з Європою надзвичайно важливе для Росії, і Путін тримає в руках флеш-рояль, а Україна, можливо, комбінацію з чорних тузів та вісімок, у покері – «руку мерця».

Україна і "Південний потік": національні інтереси і важелі тиску

час публікації: 29 лютого 2008 р., 10:33
останнє оновлення: 29 лютого 2008 р., 11:03

Президент Росії Володимир Путін 28 лютого провів зустріч з угорським прем'єром Ференцем Дюрчанем. Ця зустріч завершила підготовчий етап проекту газогону South Stream ("Південний потік") з Росії до Європи через Чорне море, в обхід України.

Але у проекту можуть з'явитися нові проблеми. Морська ділянка газогону пройде економічною зоною України, що може бути використане як новий важіль тиску на Росію в умовах газового конфлікту двох країн, котрий розгорнувся в останні тижні, повідомляє "КоммерсантЪ-Украина".

- Угорщина: ми згодні на "Південний потік", але Nabucco нам теж дуже подобається
- Скільки палиць може вставити Україна в колеса Росії

Глава мінпроменерго Росії Віктор Христенко і міністр фінансів Угорщини Янош Вереш вчора підписали міжурядову угоду про співпрацю у будівництві газогону для транзиту газу через територію Угорщини.

Йдеться про останню неузгоджену ділянку South Stream. Присутній при підписанні президент Росії Володимир Путін пояснив, що передбачається будівництво в Угорщині газогону потужністю не менше 10 млрд кубометрів газу і підземного сховища газу на 1 млрд кубометрів.

"Південний потік" братиме початок від компресорної станції "Берегова", розташованої на російському узбережжі Чорного моря недалеко від селища Архипо-Осипівка до болгарського Бургаса. Довжина морської частини трубопроводу - 900 км., максимальна глибина - 2 км.

Наземна частина складатиметься з двох гілок. Одна пролягатиме через Болгарію, Грецію і Адріатичне море до Італії, друга - через Болгарію, Сербію і Угорщину до Австрії.

Курувати угорською ділянкою "Південного потоку" буде спільне підприємство, в якому "Газпром" і спеціально створена для цієї мети угорська держкомпанія отримають по 50% акцій.

За словами Дюрчаня, угорська частина проекту обійдеться в 2 млрд доларів і окупиться через 15 років. Передбачувана потужність "Південного потоку" - 30 млрд кубометрів газу в рік, вартість будівництва - близько 10 млрд доларів. Проект спільно здійснюють "Газпром" та італійська ENI. Партнери планують почати перші постачання газу в 2013 році.

Угорська опозиція розкритикувала угоду щодо "Південному потоку", яка, як вважають супротивники Дюрчаня, призведе до залежності Угорщини від Росії, і вимагала його обговорення в парламенті.

Критичне ставлення до російського конкурента висловили і США. Заступник помічника держсекретаря США у справах Європи і Євразії Метт Брайза нещодавно сказав, що проект "Південний потік" створюється державною монополією з метою знищення конкуренції на європейському газовому ринку.

Угорщина: ми згодні на "Південний потік", але Nabucco нам теж дуже подобається

"Південний потік" розглядається як конкурент підтримуваного Євросоюзом і США проекту Nabucco. Разом з тим Дюрчань підкреслив, що від участі в Nabucco його країна відмовлятись не має наміру.

"Угорщина зацікавлена, щоб обидва газогони пройшли її територією, щоб з'явилася можливість вибору", - сказав він, повідомивши, що підготовка до участі в обох проектах ведеться в Будапешті синхронно.

Зокрема, минулого тижня Угорщина передала проект угоди щодо будівництва Nabucco послам Австрії, Болгарії, Румунії і Туреччини, через територію яких повинна пройти газова магістраль.

Зі свого боку Путін після підписання угоди заявив, що "ми ні з ким не змагаємося, ми пропонуємо можливості, що є у нас, а завдання наших партнерів гранично просте - узяти калькулятор і порахувати, що вигідніше".

Разом з тим, він "скромно" і тактовно натякнув, що другий газогін є марною тратою часу і заліза.

"Абсолютно очевидно, що пропонований нами проект абсолютно реалізований і забезпечений ресурсами, але якщо хтось хоче колупати землю і заривати туди залізо у вигляді труб - будь ласка, ми не заперечуємо", - додав Путін.

Нагадаємо, що Володимир Володимирович ніколи не нітився в оцінці важливості Росії в газових постачаннях. Раніше він заявив, що європейські країни конкурують між собою за те, щоб газогони, які поставляють газ з Росії до Європи, проходили їх територією.

"Я вам скажу те, що, в принципі, і так всім добре відомо - за спорудження Росією таких газотранспортних потужностей йде жорстка боротьба серед європейських країн", - сказав Путін на прес-конференції 16 січня в Софії, де були підписані угоди щодо проектів "Південний потік" і "Бургас-Александруполіс".

"Присутність таких інфраструктурних об'єктів на території тієї або іншої країни, безумовно, підвищує її політичне і економічне значення для Європи. І, крім усього іншого, приносить доходи до бюджету", - сказав Путін.

Скільки палиць може вставити Україна в колеса Росії

Експерти відзначають, що підтримка урядів транзитних країн ще не гарантує своєчасного будівництва South Stream. Майже вся траса South Stream розташована на континентальному шельфі України, а частина її проходить шельфом Румунії.

Заступник глави мінпроменерго Росії Анатолій Яновський підтвердив, що для будівництва газогону буде потрібна згода України і Румунії. Для цього, пояснив чиновник, доведеться проводити ЕКОЛОГІЧНУ ЕКСПЕРТИЗУ, яка повинна бути узгоджена з урядами цих країн.

"Заборонити будівництво газогону Україна не може, але вона повинна погодити маршрут трубопроводу і його екологічну експертизу", - уточнює Григорій Вільчек, заступник начальника управління ТОВ "Пітер Газ". За законодавством України цей термін обмежений одним роком.

Таким чином, у України з'явився новий важіль тиску на Росію в умовах газового конфлікту, котрий загострився останнім часом. "Газпром" днями пообіцяв 3 березня обмежити постачання газу в Україну. Вчора сторони весь день вели переговори в московському офісі "Газпрому", але за станом на 20.30 їх підсумків не було.

Крім того, прем'єр Юлія Тимошенко в січні запропонувала ще один альтернативний проект газогону до Європи - з Середньої Азії через Україну (White Stream).

В ч о р а в п р е с - с л у ж б і М і н і с т е р с т в а о х о р о н и н а в к о л и ш н ь о г о п р и р о д н о г о с е р е д о в и щ а У к р а ї н и п і д т в е р д и л и, щ о S o u t h S t r e a m " т р е б а р е т е л ь н о в и в ч и т и, п р о в е с т и м а с ш т а б н у ЕКОЛОГІЧНУ ЕКСПЕРТИЗУ".

У свою чергу джерело в уряді пояснило, що все залежатиме від проекту White Stream: "Якщо Європа вирішить його будувати, нам знадобиться дозвіл Москви на прокладання труб по дну Чорного моря. Тоді мова може йти про обмін: ми будуємо White Stream, а Росія - South Stream". Інакше, говорить він, "національні інтереси України не передбачають підтримки російського проекту".

Ситуація ускладнюється ще і тим, що Україна, заважаючи Росії в прокладанні газогонів, може використовувати, наприклад, естонський досвід.

Як відомо, будівництво ще одного потужного російського проекту - "Північного потоку" (Nord Stream) тривалий час гальмувала Естонія.

Російсько-німецький концерн хотів досліджувати дно Балтійського моря в естонській морській економічній зоні для зміни маршруту газогону Nord Stream. Але Естонія виступила проти цієї ідеї, заборонивши концерну дії на своїй території.

"Враховуючи суверенітет Естонської республіки у територіальному морі і державні інтереси в економічній зоні Естонії, уряд вирішив не надавати Nord Stream дозволу на дослідницькі роботи", - повідомили в уряді.

Уряд мотивував своє рішення серед іншого тим, що дослідницькі роботи дадуть відомості про обсяги і можливості використання природних ресурсів Естонії.

Цікаво, що прохання вирішити дослідження дна Балтійського моря в естонській морській економічній зоні оператор будівництва газогону Nord Stream AG озвучив ще 31 травня. Але відповідь концерн отримав тільки через чотири місяці - наприкінці вересня. Мабуть, всі чотири місяці в Естонії вивчали російську пропозицію.

Опубліковано в: Проблеми й перспективи розвитку співробітництва між країнами Південно-Східної Європи в рамках Чорноморського економічного співробітництва й ГУАМ. – Збірник наукових праць. – Одеса-Донецьк:ДонНУ, РФ НІСД в м.Одеса, РФ НІСД в м.Донецьк, 2008. – С. 219-223.

РОЛЬ ТУРЕЧЧИНИ В ЕНЕРГЕТИЧНИХ ПРОЕКТАХ У ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКОМУ РЕГІОНІ

Воротнюк М.О.

Забезпечення енергетичної безпеки – наріжний камінь зовнішньої політики держав. Можна констатувати, що основні протиріччя сучасних міжнародних відносин розгортаються саме навколо енергоресурсів – їх родовищ, маршрутів транзиту та засобів транспортування. Саме тому Чорноморсько-Каспійський регіон, що володіє унікальними покладами енергоресурсів та транспортною мережею, є ключовим у світовій політиці та сферою стратегічних інтересів великих держав.
Для країн Європейського Союзу Чорноморсько-Каспійський регіон є ключовим партнером для диверсифікації джерел енергопостачання, зменшення залежності від Російської Федерації. Відомий проект INOGATE (Interstate Oil and Gas Pipelines Transport to Europe), який націлений на забезпечення європейських країн каспійськими та центральноазійськими вуглеводнями, сприяє інтенсивній співпраці країн даного регіону з європейськими партнерами [1]. Росія, в свою чергу, в рамках реалізації концепції „енергетична надпотуга” використовує енергетичні важелі для збереження країн регіону у сфері свого впливу, реалізації власних енергетичних проектів, намагаючись зменшити американську та європейську присутність у регіоні. Таким чином, регіон є зоною конфлікту інтересів великих держав, що ускладнює вироблення політики такими регіональними гравцями як Україна та Туреччина.
Основною метою даної статті є дослідження участі Турецької республіки в енергетичних проектах у Чорноморсько-Каспійському регіоні, аналіз можливостей українсько-турецької співпраці в рамках енергетичних проектів регіону, визначення можливого формату такого співробітництва, перспектив використання Україною турецького досвіду для забезпечення своєї енергетичної безпеки, представлення відповідних рекомендацій.
Туреччина – модель країни з енергетичною галуззю, що стрімко розвивається. Розвиток турецької енергетики став можливим завдяки широкомасштабним реформам та сприятливому інвестиційному клімату. На розвиток енергетичного сектору асигнується значна сума (близько 130 млрд. дол. в наступні декілька років). Сучасну енергетичну стратегію Туреччини характеризує концепція так званого “енергетичного коридору”, що є концентрованим відображенням позиції та мети цієї країни на світовому енергетичному ринку. Анкара намагається стати ключовим енергетичним посередником між енергетичними експортерами Каспійського, Центральноазійського, Близькосхідного регіону і європейськими країнами.
Основними факторами, що впливають на формування енергетичної стратегії Туреччини, є наступні:
- геополітичне положення Туреччини, що робить її природним енергетичним мостом між країнами-постачальниками нафти в Каспійському регіоні, Центральній Азії, Кавказі і європейськими країнами-споживачами [2].
- зростаючі потреби країни в енергоносіях та незначна забезпеченість власними енергетичними ресурсами, що змушує Туреччину, по-перше, збільшувати їх імпорт, а, по-друге, сфокусуватись також на розвитку інших джерел енергії (ГЕС, АЕС, ГАП Південно-Східна Анатолія, сонячна та вітрова енергія).
- належність Туреччини до західного політичного простору (членство в НАТО з 1952 року, асоційоване членство в ЄС з 1963 року та участь у митному союзі з 1996 року), що робить її надійним та передбачуваним союзником, а значить, і найбільш бажаним транзитним шляхом для її західних партнерів.
В цілому, Туреччина при обмеженості власних енергоресурсів зуміла скористатись дивідендами свого географічного розташування та політичного курсу і диверсифікувати джерела надходження енергоресурсів, стати незамінною ланкою в енергетичному транзитному коридорі. При чому їй вдається проводити збалансовану політику із різними країнами-постачальниками: Росією, Казахстаном, Туркменістаном, Іраном, використовуючи свої транзитні переваги, зрівноважувати інтереси Росії та Заходу. Цей досвід диверсифікації, безсумнівно, є позитивним для нашої країни.
Туреччина залучена до реалізації цілого ряду важливих нафтогазових проектів в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Так, в енергетичному коридорі Захід-Схід стратегічне значення мають наступні проекти:
Нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан був споруджений у 2005 році. Нафта транспортується з Баку до турецького середземноморського порту Джейхан, звідки танкерами доставляється до Європи. Для посилення своїх позицій в енергетичній сфері Туреччиною було прийнято рішення про будівництво НПЗ у Джейхані, що сприяє перетворенню Джейхана в енергетичний центр регіонального значення. Проектна потужність трубопроводу складає 50 млн. т нафти щорічно, але ці можливості досі не використовуються в повній мірі [3].
Початкова потужність Південно-кавказького газопроводу, що пролягатиме по маршруту Баку-Тбілісі-Ерзурум, становитиме 7-8 мільйонів м³ газу щорічно із поступовим збільшенням до 16 мільйонів м³ в рік. Маршрут цього газопроводу пролягатиме переважно паралельно нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан.
Газопровід Туреччина-Греція (Бурса-Комотіні) із продовженням до Італії потужністю 3-4 мільйони м³ газу щорічно об’єднує турецьку та грецьку газотранспортну систему.
Газопровід Nabucco – газопровід стратегічного значення для європейських кран – постачатиме каспійський природний газ до Європи (по маршруту Болгарія-Румунія-Угорщина-Австрія) через Туреччину. Максимальна його потужність становитиме 31 мільйони м³ газу щорічно. Він транспортуватиме газ, що поставлятиметься з Ірану (по трубопроводу Іран-Туреччина) чи по газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзурум.
Транскаспійські газо- та нафтопроводи. Проект передбачає будівництво газопроводу від Туркменістану через Каспій до газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзурум. Що стосується нафтопроводу, передбачається, що маршрут буде пролягати від Актау (Казахстан) до Баку (танкерами) із продовженням до Джейхана. Незважаючи на велику зацікавленість європейських партнерів та США в цьому проекті, існують об’єктивні складності з його реалізації, пов’язані в основному з невизначеністю правового статусу Каспію, зав’язанність Туркменістану та Казахстану на поставках свого газу до Росії, деяких технічних проблемах [4, с.173].
Туреччина також є ланкою енергетичного коридору Північ-Південь, в рамках якого діють наступні проекти:
Газопровід “Блакитний потік”. Цей газопровід, рішення про створення якого було прийнято в 1997 році, з’єднує російський Новоросійськ з турецьким Самсуном по дну Чорного моря. Його проектна потужність складає 16 млрд. м³ в рік. Він доповнив інший, суходільний шлях постачання природного газу з Росії до Туреччини через Україну, Болгарію та Румунію. Розробляється проект “Блакитного потоку-2”, трубопроводу, паралельного першому для поставок сировини до Південної та Центральної Європи.
Трансанатолійський нафтопровід „Самсун-Джейхан” об’єднує турецькі чорноморський та середземноморський порти. Стратегічне значення цього трубопроводу полягає в частковому розв’язанні актуальної для Туреччини екологічної проблеми Чорноморських проток, яким загрожує екологічна катастрофа в силу їх перевантаженості. Цей трубопровід довжиною 550 км поставляє нафту до Середземного моря.
Конкурентні проекти. Газопровід “Південний потік”, що з’єднає Росію із країнами Південно-Східної Європи, буде проходити в обхід Туреччини „Південний потік” потужністю 30 млрд. м³ в рік буде постачати паливо з Росії через Чорне море до Болгарії, де розділятиметься на дві гілки (до Австрії та Словенії, і до Італії). Цей фактично паралельний Nabucco проект вкрай несхвально був сприйнятий турецькою стороною.
Іншим конкурентним маршрутом є нафтопровід Бургас-Александропуліс, який є російською ініціативою, спрямованою, в деякій мірі, на використання альтернативних турецьким шляхів транспортування російської нафти. Ідея його створення виникла після обмеження Туреччиною режиму проходу через чорноморські протоки.
Є також сумніви щодо реалізації проекту Транскаспійського нафтопроводу через значний прогрес Прикаспійського нафтопроводу, що лобіюється Росією. Таким чином, незважаючи на значне потепління в російсько-турецьких відносинах, що спостерігається в останні роки, ці країни відверто підтримують конкурентні енергетичні проекти.
Крім того, деякі енергетичні проекти, які лобіює Україна, також вступають в протиріччя з турецькими інтересами. Це, наприклад, проект міжнародного консорціуму GUEU (Грузія-Україна-Європейський Союз) „Білий потік” стосовно прокладання газопроводу від Грузії до України через Чорне море для транзиту туркменського та іранського газу до Європи. Передбачається, що він пролягатиме по маршруту Шахденіз (Азербайджан)- Баку (Азербайджан)- Супса (Грузія), використовуючи інфраструктуру газопроводу Баку-Тбілісі-Ерзурум, а далі з’єднається з Феодосією по дну Чорного моря. За умови реалізації проекту, він, за попередніми підрахунками, може поставляти в Європу 32 мільйона м³ газу щорічно.
Безсумнівно, Україна може значно виграти від розширення експортних потоків та розробки нових транзитних шляхів. Для того, щоб скористатись наявними перевагами і стати повноцінною ланкою енергетичного коридору „Схід-Захід”, Україні потрібно здійснити наступні заходи:
По-перше, лише внутрішньополітична стабільність та передбачуваність можуть сприяти інтеграції нашої країни до енергетичних схем Чорноморсько-Каспійського регіону. Якщо не буде вироблена внутрішня консолідована енергетична стратегія, то існує реальна загроза втрати Україною свого транзитного статусу.
По-друге, розвиток національного ПЕК можливий за умови повномасштабного залучення зарубіжних інвестицій у цю галузь, що, в свою чергу, можливо лише при наявності адекватного законодавства і прозорого механізму подібного залучення [5, с. 128].
По-третє, необхідною є завершення реалізації вже існуючих енергетичних проектів за участі України (функціонування стратегічно важливого для України нафтопроводу Одеса-Броди в аверсному режимі із очікуваним продовженням до польського Плоцька). Цей проект значно посилить транзитний потенціал України. А ризик втрати цього потенціалу досить реальний – адже нові альтернативні енергетичні магістралі, такі, наприклад, як заплановані трубопроводи Констанца (Румунія) – Трієст (Італія), Констанца (Румунія) – Омишаль (Хорватія) можуть стати на заваді ефективному впровадженню українських ініціатив з транспортування вуглеводнів до країн Європи. Перспективним можна вважати і газопровід „Білий потік”, реалізацію якого потрібно активно просувати.
Вся ці заходи зможуть сприяти інтегруванню української енерготранспортної системи до європейської енергетичної мережі, заклавши базис для створення загальноєвропейського енергетичного режиму. Ймовірно, що в середньостроковій перспективі об’єми видобутку каспійської нафти та газу будуть зростати, що призведе до пошуку нових маршрутів їх транспортування та посилення потужностей існуючих мереж трубопроводів. Це створить сприятливу кон’юнктуру для реалізації українських стратегічних інтересів в енергетичній сфері, скориставшись якою, Україна зможе забезпечити свою енергетичну безпеку.
Для реалізації зазначених заходів співпраця з такою країною-партнером як Туреччина та використання її досвіду є позитивним надбанням. Практичним втіленням позиції, спрямованої на інтенсифікацію українсько-турецької взаємодії в енергетичній сфері, можуть стати наступні дії:
1. Співпраця у розробці родовищ та видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря. Як відомо, Україна володіє значними сировинними запасами, що за умови кардинального оновлення інфраструктури її ПЕК, дозволить їй не тільки суттєво зміцнити свою енергетичну безпеку, але й стати вагомим гравцем на енергетичному ринку [6].
2. Участь України в будівництві газо- та нафтопроводів, які проходять територією Туреччини. Так, українська сторона неодноразово висловлювала зацікавленість у залученні до реалізації будівництва газопроводу Nabucco та нафтопроводу Самсун-Джейхан [7].
3. Співпраця у сфері атомної енергетики. Беручи до уваги, що атомна енергетика залишається одним із основних джерел отримання енергії для обох країн, Туреччина та Україна можуть тісно співпрацювати в цій галузі. Важливим є залучення зарубіжних інвестицій для будівництва ядерних блоків на Рівненській і Хмельницькій атомних електростанціях.
4. Залучення українських та турецьких компаній для будівництва енергетичних об’єктів паливно-енергетичного комплексу України та Туреччини (газосховищ, компресорних та газоперекачувальних станцій). Перспективним є залучення турецьких інвестицій для спорудження нових НПЗ на Півдні України.
5. Співробітництво у сфері дистрибуції та зберігання природного газу, наприклад, використання українських газосховищ для зберігання турецького газу.
6. Координація планів та проектів стосовно використання транзитних можливостей обох країн. Так, Туреччина підтримує прагнення України долучитись до реалізації деяких проектів загальнорегіонального значення і висловила готовність надати політичну підтримку.
Зважаючи на партнерські відносини між обома країнами, є всі передумови для подальшої інтенсифікації українсько-турецької співпраці в енергетичній сфері. Виважена українська стратегія з розвитку своєї енерготранспортної інфраструктури дозволить знівелювати можливі негативні наслідки конкуренції з Туреччиною в сфері транспортування енергоресурсів до Європи. Тісне українсько-турецьке співробітництво на цьому напрямку є важливим фактором забезпечення енергетичної безпеки України.

Москва і Київ не поділили Чорне море.
Росія знайшла новий інструмент тиску на Україну в нафтогазових суперечках, пише Независимая газета. МЗС РФ зажадав від Києва припинити розробку нафтогазових родовищ на чорноморському шельфі через невизначеність їх правового статусу. У відповідь заявлено, що роботи ведуться на ділянках, які належать до зони компетенції Києва. На думку експертів, Москва розраховує отримати інструмент тиску на випадок протидії України прокладанню через свої води по дну Чорного моря газопроводу Південний потік.
«Українська сторона не видає ліцензії на територіях, які не належать до зони компетенції України», – заявив уповноважений Президента Віктора Ющенка Богдан Соколовський у відповідь на виражене РФ невдоволення. За його словами, подібні проблеми виникатимуть доти, доки не будуть завершені переговори з прикордонних питань, які, як зазначив Соколовський, затягуються не з української провини.
Нагадаємо, що департамент інформації і друку російського МЗС опублікував на своєму сайті коментар, в якому зазначив, що українські компанії спільно з компаніями третіх країн ведуть активну розробку нафтогазоносних площ на шельфі Чорного моря, зокрема в районі так званої Структури Суботіна. Крім того, намічено освоєння ресурсів газу в районі Піднімання Палласа. «Російська сторона звертає увагу, що вказані райони є предметом переговорного процесу між РФ і Україною з розмежування континентального шельфу і виняткової економічної зони в акваторії Чорного моря, – пояснили в зовнішньополітичному відомстві. – В зв'язку з цим вважаємо, що вказана діяльність носить протиправний характер і має бути припинена».
Наступного дня надйшла перша реакція у відповідь : керівник прес-служби МЗС України Василь Кирилич підкреслив, що його відомство не отримувало жодних документів, в яких би говорилися про вимоги припинити видобуток нафти і газу в Чорному морі. «Російська і українська сторони, як відомо, ведуть переговори з приводу розмежування Азовського і Чорного морів, а також Керченської протоки, проте сторони не досягали жодних домовленостей утримуватися від проведення геологорозвідувальних робіт в цій частині», – зазначив Кирилич. Він додав, що в 2007 році російська сторона почала в однобічному порядку видавати ліцензії на проведення розвідувальних робіт в Чорному морі і Україна звернулася з нотою в МЗС РФ про припинення таких дій, оскільки йдеться про райони, прилеглі до держкордону.
В середу Богдан Соколовський розширив цей коментар. «Не йдеться про те, що українська сторона проводить якісь роботи за межами своєї території або, навпаки, в межах російської території», – зазначив він в інтерв'ю Інтерфаксу. За його словами, українська сторона не один раз пропонувала сісти за стіл переговорів, щоб визначити умови роботи на чорноморському шельфі.
Тим часом цінність спірних ділянок з економічної точки зору вельми сумнівна, що дозволяє передбачати, що Москва висуває ці претензії до України в спробі створити новий інструмент тиску на сусіда у разі, якщо він вирішить протидіяти іншим економічним інтересам Росії в цьому регіоні. Наприклад, затягнути узгодження прокладання через свою ділянку Чорного моря підводного газопроводу Південний потік. Зазначимо, що прогнозні запаси природного газу на Структурі Суботіна, яка розташована в Чорному морі між Феодосією і Керчю і є однією з найбільш перспективних на чорноморському шельфі, складають близько 20–24 млрд. кубометрів. Промислові запаси нафти – близько 100 млн. тонн.
«Це чиста політика, – упевнений керівник служби стратегічного планування Асоціації прикордонної співпраці Олександр Собянін. – Україна, починаючи господарську діяльність на ділянках з невизначеним правовим статусом, намагається де-факто визначити кордон. У цій ситуації питання стає принциповим, і вже не має значення, скільки нафти або газу на них знаходиться».
«Щорічний видобуток там може скласти близько 1 мільйона тонн нафти за рік, – зазначає глава департаменту інвестиційного проектування компанії «2К Аудит – Ділові консультації» Світлана Савченко. – При цьому річний вжиток нафти Україною складає близько 15 мільйонів тонн щорік, з них більше 70% країна імпортує. Газу країна споживає близько 75 мільярдів кубометрів за рік, з них 55 мільярдів імпортується. Зрозуміло, що про жодне зниження енергозалежності за допомогою запасів цих ділянок говорити не доводиться». До того ж, як вважає експерт, можуть виникнути труднлщі з їх розробкою, оскільки українські компанії не мають достатнього досвіду для роботи на шельфі, яка технологічно є досить складною. Російським компаніям ці родовища також малоцікаві, враховуючи скромність запасів.
В зв'язку з цим більшість експертів сходяться в тому, що дана проблема є політичною і принциповою для обох сторін. До того ж невблаганно наближаються терміни укладання договорів про ціну постачань центральноазіатського газу, а разом з ними і період чергової напруженості з Україною, яка навряд чи погодиться на їхнє різке підвищення.
«Якщо в Росії козирем у всіх розбіжностях з Україною є питання ціни газових постачань, то в України свої аргументи і методи тиску, – вважає Савченко. – Можлива кампанія проти Південного потоку, який повинен пройти дном Чорного моря, – лише один з них. Також можна зазначити можливі перешкоди для Росії при вступі до Світової організації торгівлі (СОТ)». Тому не виключено, що проблему шельфу Росія може висунути на перший план в разі появи з боку України яких-небудь претензій до Південного потоку. Наприклад екологічних, аналогічно прибалтійських країн і Польщі, які сьогодні відчайдушно чинять опір прокладанню газопроводу Nord Stream по дну Балтики.
«Енергетичні проблеми сьогодні стають політичними, так що для їх вирішення можна використовувати будь-які важелі, – зазначає директор Інституту національної енергетики Сергій Правосудов. – До того ж дане питання за бажання сповна вирішуване, особливо з врахуванням накопиченого за останні роки досвіду. Аналогічна ситуація складалася і довкола родовищ на каспійському шельфі. Але сьогодні вчорашні спірні ділянки розробляються спільно компаніями Росії і Казахстану, і всі задоволені».