1949 — СРСР провів перші випробування своєї ядерної зброї. http://postup.brama.com/usual.php?what=12883 Перша термоядерна бомба
Іван ҐОР
П'ятдесят років тому, 12 серпня 1953 року, на полігоні в Семипалатинську була випробувана перша радянська воднева бомба. Це було вже четверте за рахунком випробування радянської ядерної зброї. Потужність бомби, що мала секретний код "іздєліє РДС-6з", досягла 400 кілотонн у тротиловому еквіваленті. Це було у 20 разів більше від перших ядерних або "простих атомних" бомб США та СРСР.
Говорять, що після випробування Ігор Курчатов із глибоким поклоном звернувся до 32-річного тоді Андрєя Сахарова: "Тобі, рятівнику Росії, спасибі!" Зараз такі "ура-патріотичні" слова можуть видатись наївними в устах поважного вченого. Адже тоді фізики створювали потужну зброю для тоталітарного режиму. А гонка озброєнь врешті-решт доконала і розвалила Радянський Союз.
У 1940-х у середовищі фізиків-ядерників гостро стояло питання: що краще -- атомна чи воднева або термоядерна бомба? Атомна бомба, яку американці створили в 1945 році, а СРСР -- у 1949-му, побудована на принципі вивільнення колосальної енергії при поділі важких ядер чи урану штучного плутонію. Термоядерна бомба побудована на іншому принципі: енергія виділяється при злитті легких ізотопів водню, дейтерію і тритію. Матеріали на основі легких елементів не мають критичної маси, що було великою конструкційною складністю в атомній бомбі. Крім того, при синтезі дейтерію і тритію виділяється у кілька разів більше енергії, ніж при розподілі ядер такої ж маси урану-235.
У створенні атомної бомби, як відомо, ученим з СРСР допомогли дані розвідки. Але водневу бомбу радянська аґентура ледве не занапастила. Радянський аґент у Лос-Аламосі, німецький фізик Клаус Фукс, ще в 1946 році повідомив, що угорський учений Едвард Теллер, майбутній батько американської водневої бомби, формулює концепцію термоядерної суперзброї, яка за потужністю переважає ядерну в тисячу разів. Після цього у Фізичному інституті АН СРСР була терміново створена спецгрупа під керівництвом Ігоря Тамма. До неї ввійшов і молодий кандидат фізико-математичних наук Андрій Сахаров. Ця група взялася за розрахунки майбутньої водневої бомби. Та добуті у Фукса відомості завели на манівці і американців, і радянських фізиків. Група під командою Зельдовича втратила 6 років на перевірку помилкових даних, бо первісний шлях, запропонований Теллером, виявився невірним, аж у 1951 році математик Улам, теж угорець за походженням, знайшов помилку в його розрахунках. Розвідка поширювала і думку знаменитого Нільса Бора про нереальність "супербомби". Але в СРСР Сталін і Берія за будь-яку ціну форсували роботу над створенням ядерної зброї.
Робота над водневою бомбою стала найбільшим і найзатратнішим інтелектуальним змаганням в історії науки. Для створення атомної бомби було важливо, насамперед, вирішити інженерні завдання, розгорнути масштабні роботи на шахтах і комбінатах. Воднева ж бомба привела до появи нових наукових напрямків -- фізики високотемпературної плазми, фізики надвисоких енергій, фізики аномальних тисків. Уперше довелося вдатися до допомоги математичного моделювання. Відставання від США в галузі комп'ютерів у СРСР, де кібернетика була оголошена "лженаукою", вчені компенсували хитромудрими обчислювальними методами на примітивних арифмометрах.
Альтернативну схему водневої бомби придумав Андрєй Сахаров, рядовий співробітник групи Зельдовича. Ще в 1949 році він запропонував оригінальну ідею так званої "слойки", де в якості ефективного ядерного матеріалу використовувався дешевий уран-238, що розглядався при виробництві збройового урану як відходи. Але якщо ці "відходи" бомбардують нейтрони термоядерного синтезу, у 10 разів енергоємніші, ніж нейтрони розподілу, то уран-238 починає поділятися і вартість одержання кожної кілотонни в багато разів зменшується. Явище іонізаційного стиску термоядерного пального, що стало основою першої радянської водневої бомби, дотепер називають "сахаризією". Як пальне, Віталій Гінзбург запропонував дейтертид літію.
Роботи з розроблення атомної і водневої бомб ішли паралельно. Після перших випробувань радянської атомної бомби на засіданні спецкомітету під головуванням Берії було вирішено прискорити роботи над конструкцією Сахарова з тротиловим еквівалентом в одну мегатонну і терміном випробувань у 1954 році.
1 листопада 1952 року на атолі Елугелуб американці випробували термоядерний пристрій "Майк" із енерговиділенням 10 мегатонн, що у 500 разів потужніше від бомби, яку скинули на Хіросіму. Однак "Майк" не був бомбою, а гігантською конструкцією розміром з двоповерховий будинок. Та потужність вибуху вражала уяву. Потік нейтронів був настільки великий, що вдалося відкрити два нових елементи -- ейнштейній і фермій.
Після того в СРСР на роботи з водневої бомби кинули всі сили. Роботу не загальмували ні смерть Сталіна, ні арешт Берії. 1 липня 1953 р. з в'язниці Лаврентій Берія писав Малєнкову, Хрущову й іншим членам президії ЦК, багато з яких навіть не знали про розробку термоядерної зброї: "Вже цього року повинні здійснити кілька вибухів, у тому числі однієї надпотужної моделі, що дорівнює 250-300 тисяч тонн тротилу".
Нарешті, 12 серпня 1953 року біля Семипалатинська була випробувана перша у світі воднева бомба. Екологічні наслідки виявилися жахливими. На частку першого вибуху за увесь час ядерних випробувань на Семипалатинському полігоні зараховують 82% стронцію-90 і 75% цезію-137. Але тоді про радіоактивне зараження, як і взагалі про екологію, ніхто не думав.
Після випробувань тодішній керівник радянського уряду Георгій Малєнков заявив: "Радянський Союз не тільки наздогнав Сполучені Штати в розробці нової зброї, але і продемонстрував свою науково-технічну перевагу: він підірвав не громіздкий експериментальний пристрій, а транспортабельну водневу бомбу".
Перша воднева бомба стала причиною бурхливого розвитку радянської космонавтики. Бо ОКБ Корольова одержало завдання розробити міжконтинентальну балістичну ракету для цього заряду. Ракета, названа "сімкою", вивела в космос перший штучний супутник Землі, на ній стартував перший космонавт планети Юрій Гагарін.
22 листопада 1955 року Ту-16 скинув під Семипалатинськом бомбу проектної потужності 3,6 мегатонни. Під час цих випробувань були жертви, радіус руйнувань досяг 350 кілометрів, постраждав і сам Семипалатинськ. У США випробування водневої бомби, яку скинули з літака, вперше було здійснене лише 21 травня 1956 року. Таким чином СРСР досяг ядерного паритету зі США і утримував його впродовж 35 років.
Але виявилося, що перша бомба Андрія Сахарова -- теж колія, що веде в глухий кут, більше вона не випробовувалася. Ще раніше -- 1 березня 1954-го в атолі Бікіні США підірвали заряд нечуваної потужності -- 15 мегатонн. У його основу була покладена ідея Теллера про стиск термоядерного вузла не механічною енергією і нейтронним потоком, а випромінюванням першого вибуху, так званого ініціатора. Після цих випробувань Ігор Тамм зажадав від колег відмовитися від усіх колишніх ідей, навіть від національної гордості "слойки", і знайти принципово новий шлях. І того ж, 1954 року радянські фізики прийшли до ідеї вибухового ініціатора. Авторство ідеї належить Зельдовичу і Сахарову.
А найпотужнішу бомбу в історії, еквівалентом у 50 мегатонн, випробували на Новій Землі 30 жовтня 1961 року. Її скинули з бомбардувальника Ту-95 на парашуті і підірвали на висоті 4 км. Потенційно, при повному завантаженні її корпусу термоядерним паливом, конструкція супербомби дозволяла довести її потужність до 100 мегатонн. Академік Юлій Харитон потім коментував цей вибух так: "Звичайно, поважно обґрунтувати його необхідність неможливо. Теоретики були дуже захоплені роботою і захотіли показати, що у нас може бути щось більше, ніж в американців..."
Один із творців водневої бомби, дехто називає його "батьком" цієї зброї, Андрєй Сахаров (1921-1989), вже з кінця 1950-х років став активно виступати за припинення випробувань ядерної зброї. На переломі 60-70-х рр. він став одним із лідерів правозахисного руху в СРСР. У роботі "Міркування про прогрес, мирне співіснування й інтелектуальну волю" (1968) Сахаров попереджав про загрози людству, пов'язані з протистоянням соціалістичної і капіталістичної систем (ядерна війна, голод, екологічна і демографічна катастрофи, дегуманізація суспільства, расизм, націоналізм, диктаторські терористичні режими). Альтернативу загибелі людства Андрєй Сахаров бачив у демократизації і демілітаризації суспільства, утвердженні інтелекту, інтелектуальній волі, соціальному і науково-технічному прогресі, що ведуть до зближення двох систем. Після публікації цієї роботи на Заході він був позбавлений допуску до секретних робіт. Натомість у 1975 році став лауреатом Нобелівської премії миру. Сахаров протестував проти введення радянських військ до Афганістану. Через це у січні 1980 був позбавлений усіх нагород, зокрема і звання тричі Героя соціалістичної праці (1954, 1956, 1962), і асланий у місто Горький (Нижній Новгород), де продовжував правозахисну діяльність. Повернувшись із заслання в 1986, у 1989 був обраний народним депутатом СРСР. http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=695
"Спостерігач", № 9, вересень 1994 року
Леонард С.Спектор, Фонд Карнегі "За міжнародний мир", липень 1992 року (За працею Леонарда С.Спектора "Розповсюдження ядерної зброї" з "Енциклопедії контролю за озброєннями та роззброєнням" (Нью-Йорк, Чарльз Скрібнерз Санз). Леонард С.Спектор - старший науковий співробітник Фонду Карнегі "За мир у всьому світі".)
Термін "розповсюдження ядерної зброї" як правило означає проникнення ядерної зброї з країн, які є загальновизнаними ядерними державами (США, Росія, Великобританія, Франція та Китайська Народна Республіка), до інших держав. Аби було зрозуміліше, цей процес іноді означують "горизонтальним" розповсюдженням - на відміну від накопичення ядерного арсеналу згаданими ядерними державами, що є "вертикальним" розповсюдженням.
ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ
Горизонтальне ядерне розповсюдження повите туманом незрозумілості й невизначеності. Випробувавши 1964 року свою першу атомну бомбу, Китай проголосив себе ядерною державою і став п'ятим членом групи ядерних держав. Однак, відтоді жодна країна не робила заяв про входження до цієї групи. Більше того, практично кожна держава, яку підозрюють у наявності в неї ядерної зброї чи прагненні цього домогтися, заперечує як перше, так і друге.
Невизначеність, які ж країни насправді є ядерними, підтверджується тим фактом, що з нових ядерних держав лише Індія, як відомо, здійснила ядерне випробування - один-однісінький вибух у травні 1974 року. Побутує думка, мовляв нечіткий сигнал, зафіксований у вересні 1979 року американським супутником над Південною Атлантикою, міг бути відблиском ядерного вибуху, здійсненого Ізраїлем чи ПАР. Однак розвіяти сумніви з цього приводу так і не вдалося.
Не зважаючи на відсутність достовірних даних, можна припустити, що фактично вже з'явилися нові країни, які мають ядерну зброю або ж можливість її виготовити і швидко застосувати в критичну хвилину. Вважають, що такими країнами є Індія, Ізраїль та Пакистан. Не зважаючи на відмінність їх програм, усі вони де-факто можуть вважатися ядерними державами. Впродовж 1980-х років ПАР також де-факто вважалася ядерною державою. Однак 1991 року вона відмовилася від застосування ядерної зброї, приєднавшись до ДНЯО. В 1970-ті роки заходів, спрямованих на здобуття такої зброї вживали Аргентина, Бразилія, Іран, Ірак, Лівія, Північна й Південна Корея, Тайвань і, вірогідно, Алжир. Однак жодній із цих країн не вдалося налагодити виробництво. Окремі просто не змогли домогтися успіху, а інші припинили небезпечні спроби. (Див. обговорення цієї проблеми нижче). Чимало інших країн, приміром, Бельгія, Канада, Чехословаччина, Німеччина, Японія та Швеція, мали змогу виготовити ядерну зброю, але вирішили цього не робити - головним чином через брак сильних спонукальних мотивів, оскільки всі вони перебували під захистом однієї із загальновизнаних ядерних держав.
СТИМУЛЮЮЧІ Й ОБМЕЖУЮЧІ ФАКТОРИ
Більшість країн, які прагнуть отримати ядерну зброю, роблять це з метою зміцнення своєї безпеки - особливо стосовно своїх ймовірних противників. Іншими важливими факторами прийняття рішень про розробку такої зброї є бажання держави підвищити свій авторитет у світовому співтоваристві, зайняти провідні позиції в тому чи іншому блоці держав, або ж зміцнити законність свого режиму.
Всупереч висловлюваним у 1950-х та 1960-х роках прогнозам, темпи розповсюдження ядерної зброї були відносно невисокими - значною мірою з причини технологічної складності і високої вартості виробництва ядерної зброї. Найбільш складною перепоною є виробництво підходящого для виготовлення зброї ядерного матеріалу, який потребує будівництва і залучення до роботи складних агрегатів. Більшості держав з нерозвинутою промисловістю потрібно принаймні десять років для розробки технології виробництва ядерної зброї. Нерідко їм доводилось вдаватися до контрабандного ввозу "ноу-хау", обладнання й матеріалів із розвинутіших країн. Були випадки, коли ядерні держави потай їм сприяли, хоча здебільшого ревно оберігали свої атомні секрети.
"Режим нерозповсюдження ядерної зброї" становить собою ряд взаємопов'язаних угод, систему контролю та інші заходи міжнародного характеру, які відіграли провідну роль у стримуванні розповсюдження ядерної зброї. Найважливішими складовими цього "режиму" є Міжнародне агентство з питань атомної енергетики (МАГАТЕ), у складі якого 113 країн; Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаний 148 державами; та експортно-імпортні рекомендації Групи ядерних поставників, на які пристали буквально всі високорозвинуті промислові держави. "Режим нерозповсюдження" допоміг встановити міжнародні норми, які ускладнюють подальше розповсюдження ядерної зброї, наприклад, опір ядерних держав здійсненню ядерних випробувань.
Небезпека чи стабільність? Зміцненню "режиму нерозповсюдження" сприяє думка, мовляв розповзання ядерної зброї становить собою серйозну загрозу міжнародній безпеці.
В основі цього лежить страх, мовляв збільшення кількості ядерних держав посилює ймовірність непередбаченого або ж зумисного застосування ядерної зброї. Перспектива розповсюдження ядерної зброї в таких конфліктних регіонах, як Близький Схід, Південна Азія та корейський півострів, або ж застосування її експансіоністськими режимами проти своїх сусідів, лише підсилює побоювання.
Особливо насторожує та обставина, що застосування ядерної зброї під час регіональних конфліктів може призвести до непомірного збільшення числа жертв. Крім того, в роки холодної війни існувала небезпека того, що ядерна загроза з боку однієї держави може спричинити підтримку наддержавами своїх союзників на місцях, що, в свою чергу, підштовхне ескалацію і переростання ядерної війни в світову. Ядерна зброя в руках нестабільних режимів загрожує тою небезпекою, що неповноцінні системи управління й контролю зумовлять несанкціоноване застосування цієї зброї в критичній ситуації. А також тим, що дисидентські фракції, території, які відкололися, чи інші "недержавні діячі" (наприклад, терористичні угрупування) можуть заволодіти ядерною зброєю і тим самим створити нові передумови для ядерної катастрофи.
Посилаючись на досвід наддержав, дехто вважає, що розповсюдження ядерної зброї може сприяти зміцненню міжнародної стабільності. Прихильники цієї точки зору притримуються думки, мовляв наявність ядерної зброї у традиційних ворогів у тому чи іншому регіоні змусить лідерів країн-противників, подібно лідерам США і колишнього Радянського Союзу, побоюватися, що їх суспільний устрій може бути знищено ядерною зброєю противника. І тому вони дійдуть висновку, що ціна, яку потрібно буде заплатити за війну, набагато перевищить можливі здобутки.
Заперечення, які є на цей рахунок, зводяться до того, що модель США - СРСР, яка грунтувалася на незаперечному взаємознищенні, не може бути застосована в інших місцях. Наприклад, на відміну від США й СРСР, чимало противників на регіональному рівні ведуть безперервні війни й територіальні суперечки, а тому більш схильні до конфліктів, ніж наддержави, що збільшує небезпеку ядерної ескалації. Більше того, багатостержневі взаємини безпеки на Близькому Сході й в Південній Азії набагато складніші, ніж просте двостороннє стримування у стосунках між США й СРСР. Наявність ядерної зброї ще в однієї держави може зміцнити стабільність стосунків цієї держави і її окремо взятого суперника, який має ядерну зброю, але також дасть змогу здійснити безкарну агресію проти неядерних сусідів. До того ж слід пам'ятати, що небезпечна конфронтація між США й СРСР кілька разів ледве не призвела до ядерної війни. Відтак навіть така форма взаємин не гарантує стабільності.
Спроби пригальмувати розповсюдження ядерної зброї зіштовхнулись з протидією іншого роду. Індія, наприклад, доводить, що по суті нечесно і несправедливо вимагати від молодих держав, аби вони відмовились від ядерної зброї і тим самим опинилися на другорядних ролях на світовій арені, тоді як провідні держави збережуть таку зброю і будуть більшою мірою спиратися на неї для свого захисту. Окремі військові стратеги також вважають, що "режим нерозповсюдження" в багатьох випадках приречений на поразку, оскільки країни, які протистоять ворожим і сильнішим сусідам, обов'язково відчують необхідність мати ядерну зброю, аби гарантувати свою безпеку.
Якими б не були переваги цих різних позицій, широка підтримка практики нерозповсюдження ядерної зброї свідчить про те, що більшість країн її схвалює і вважає розповсюдження ядерної зброї вкрай небезпечним.
ТЕХНОЛОГІЧНІ ВИМОГИ
Ядерна зброя становить собою пристрій, в якому вся чи майже вся енергія вибуху виділяється в результаті ядерного розщеплення, ядерного синтезу чи комбінації двох процесів. Ядерний поділ, на якому оснований принцип дії атомної бомби, означає розщеплення атомного ядра на дві чи більше частини. Як було встановлено, лише деякі рідкісні матеріали придатні для цього процесу: уран - який зустрічається в природі, важкий радіоактивний метал, який потребує спеціальної концентрації чи "збагачення" для використання в ядерній зброї, і плутоній - штучний радіоактивний метал, який отримують з урану в ядерних реакторах. В ядерній зброї процес поділу здійснюється за допомогою бомбардування сильно збагаченого урану чи плутонію нейтронами, в результаті чого атоми урану чи плутонію розщеплюються на більш легкі атоми, звільняючи при цьому енергію й випускаючи нові нейтрони.
Процес ядерного синтезу, який є принципом дії водневої бомби і використовується також для збільшення потужності атомної зброї, полягає в тому, що легкі ізотопи водню, відомі як дейтерій та тритій, з'єднуються при високих температурах і також виділяють енергію й нейтрони. Необхідна температура створюється шляхом детонації атомного пристрою, розташованого навколо чи поряд із матеріалом для термоядерного синтезу. Хоча точна кількість матеріалу, потрібного для атомного вибуху, залежить від конструкції зброї, як правило вважають, що для створення ядерної бомби потужністю 20 кілотонн (що відповідає 2000 тоннам нітротолуолу), подібно тій, яку було скинуто на Нагасакі, потрібно 15 кг (33 фунти) збагаченого урану. Або 5 кг (11 фунтів) плутонію. При правильній конструкції потрібно всього кілька грамів тритію, аби збільшити потужність атомної бомби. Дані про кількість синтезованого матеріалу в водневій бомбі залишаються секретними.
Перед тим як приступити до виробництва ядерної зброї, країна має спочатку розробити конструкцію цієї зброї, виготовити й випробувати неядерні компоненти вибухового пристрою, включити боєприпаси у систему доставки до цілі літаком чи ракетою й виготовити високозбагачений уран чи плутоній для осердя бомби. Потім необхідно виготовити ядерні компоненти зброї, зібрати їх і привести в бойову готовність разом із засобами доставки.
Більшості нових ядерних держав не потрібно проводити ядерні випробування, аби впевнитися в боєздатності атомної зброї. Достатньо випробувати неядерні компоненти і здійснити моделювання на ЕОМ. Конструкція "підсилених" атомних боєприпасів, тобто тих, чия потужність збільшена за рахунок синтезу незначної кількості тритію, теж не потребує випробувань. Однак, для створення значно складнішої водневої бомби, ядерне випробування необхідне. Вважають, що Індія, Пакистан та ПАР спроможні виробляти атомну зброю. Відомо також, що дві Південноазіатських країни працюють над зброєю більш досконалої конструкції. Вважають, що в Ізраїлю є не лише проста, але й "підсилена" атомна зброя.
Як уже зазначалося, найскладнішою технічною проблемою виготовлення ядерної зброї є отримання високозбагаченого урану (який застосовувався у бомбі, скинутій на Хіросіму під час Другої світової війни), чи плутонію (використаного в бомбі, скинутій на Нагасакі). Перш за все держава повинна мати доступ до запасів природного урану і створити обладнання для його очищення й підготовки для подальшої переробки. Щоб отримати високозбагачений уран, необхідно збудувати збагачувальний завод - досить складну конструкцію, яка надає природному урану якостей, необхідних для виготовлення зброї. Для отримання плутонію потрібен інший комплекс установок: уранове паливо поміщають в ядерний реактор, де частина палива перетворюється на плутоній. Потім на заводі з видобутку (регенерації) плутонію уранове паливо, яке включає в себе плутоній, розчиняють у кислоті. Відтак плутоній хімічним способом відділяється від інших компонентів палива. Держава, яка має лише ядерні реактори (для продукування електроструму чи випробувань), не може виробляти ядерну зброю і вважається менш небезпечною.
Досі країни, які намагаються зробити ядерну зброю, змушені були самі виробляти високозбагачений уран чи плутоній, оскільки ядерні держави, як правило, не мали бажання поставляти ці матеріали для військових цілей, а таємного чи "чорного" ринку для торгівлі ними, очевидно, не існує. Однак розвал Радянського Союзу породив занепокоєння, що буде втрачено контроль над запасами придатного для виготовлення зброї ядерного матеріалу в колишньому радянському арсеналі і навіть над самою ядерною зброєю, а значить ці товари стануть широко доступними на світовому ринку. Щоправда досі не було випадків просочування ядерних матеріалів чи зброї з колишнього СРСР.
Практично всі країни, зацікавлені в отриманні ядерної зброї, мають достатню кількість природного урану. Основними експортерами урану є Аргентина, Австралія, Бразилія, Канада, Центральноафриканська республіка, Габон, Нігерія, Португалія, Росія, ПАР та США. З огляду на непередбачений спад будівництва атомних електростанцій у всьому світі, в 1980-ті роки поставки урану значно перевищували попит, а ціни різко впали. Подібна тенденція продовжувалась і на початку 1990-х років.
ВИТОКИ
Розповсюдження ядерної зброї викликало серйозну стурбованість на самому початку атомної ери. Ще в січні 1939 року, задовго до того як США приступили до проекту "Манхеттен", Ліо Сцілард та ще декілька антинацистськи орієнтованих фізиків, намагалися обмежити рамки досліджень у цій галузі, аби попередити намагання Німеччини розробити атомну бомбу. В березні 1944 року, за шістнадцять місяців до першого американського випробування ядерного пристрою в Аламогордо, Нью-Мексіко, ряд американських вчених і посадових осіб (на чолі з Нільсом Бором) безуспішно умовляли президента Франкліна Делано Рузвельта, а потім і президента Гаррі С. Трумена повідомити Радянському Союзу про існування американського проекту створення атомної бомби. Прихильники цього кроку сподівалися, що подібний жест міг би ослабити радянську тривогу з приводу нової суперзброї США й ризик післявоєнної гонки атомних озброєнь США та СРСР.
Під час Другої світової війни США намагалися перешкодити розробці ядерної зброї в Радянському Союзі шляхом встановлення монополії на світові запаси урану. Однак, СРСР отримав доступ до покладів урану в Чехословаччині після окупації цієї країни. Незважаючи на глибоку секретність, встановлену Вашингтоном стосовно "ноу-хау" в ядерній галузі, радянським шпигунам вдалося отримати важливу секретну інформацію. В останні дні війни у Європі США безуспішно намагалися заволодіти результатами всіх ядерних досліджень Німеччини і її вченими, аби вони не потрапили в руки фахівців Радянського Союзу.
Зразу ж після Другої світової війни США спробували перешкодити подальшому розповсюдженню ядерної зброї, запропонувавши систему міжнародного контролю над ядерними матеріалами, відому як План Баруха, що його Трумен вніс на розгляд ООН у липні 1946 року. Однак, СРСР відхилив цю пропозицію, оскільки у разі її схвалення був би змушений поставити всі свої ядерні матеріали під міжнародний контроль до того, як США відмовляться від своєї ядерної зброї.
З провалом Плану Баруха Сполучені Штати розпочали вдосконалювати режим секретності, аби сповільнити розповсюдження ядерної зброї. В середині 1946 року, коли План Баруха перебував на розгляді в ООН, конгрес США схвалив закон Макмагона, який забороняв передачу ядерної технології іншим країнам і ускладнював ядерне співробітництво навіть з найближчими союзниками США.
АТОМИ ДЛЯ МИРУ І ПОЧАТОК ЦИВІЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В ЯДЕРНІЙ ГАЛУЗІ
Ядерний вибух, здійснений Радянським Союзом 1949 року, і перше ядерне випробування Великобританії 1953-го, засвідчили, що політика секретності сама по собі не перешкодить іншим країнам налагодити ядерне виробництво. З огляду на цю реалію, адміністрація президента Дуайта Д. Ейзенхауера в грудні 1953 року приступила до програми "Атоми для миру".
Початковий задум програми полягав у встановленні контролю над ядерною зброєю з боку США та СРСР шляхом незначного внеску з ядерних запасів цих держав у фонд нової міжнародної організації - Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), яка розробить способи знищити природні властивості ядерних матеріалів із тим, аби зробити їх непридатними для військового використання і лише після цього під суворим контролем передавати їх в інші країни для використання в мирних цілях (наприклад, виробництва електроструму).
Москва відхилила ідею обопільного виділення ядерних матеріалів, але Вашингтон й надалі наполягав на виконанні іншого пункту програми "Атоми для миру" - передачі іншим країнам ядерного обладнання і матеріалів із дотриманням суворого контролю. Основна мета програми, яка здобула підтримку в наступні роки, полягала в тому, щоб за допомогою такої контрольованої передачі США могли перешкодити розробці незалежних ядерних програм в інших країнах, що могло б закінчитися створенням ядерної зброї.
У рамках програми "Атоми для миру" США до середини 1970-х років уклали угоди про співробітництво в ядерній галузі приблизно із 30-ма країнами, включно з рядом країн, чия ядерна діяльність пізніше почала викликати неспокій з приводу можливого розповсюдження ядерної зброї. Як правило, перші угоди з окремими державами передбачали передачу їм невеликих дослідницьких реакторів і палива. З часом, у міру розвитку ядерної промисловості, більшість угод було розширено у напрямку продажу промислових ядерних реакторів і розробки довгострокових умов поставок палива. Практично жодна угода не передбачала продажу обладнання для видобутку плутонію чи збагаченого урану.
Услід за Сполученими Штатами, Канада, Франція, Великобританія та Радянський Союз приступили до здійснення широких програм ядерного експорту. До 1970-х років до головних поставників ядерного обладнання приєдналася також Федеративна Республіка Німеччина.
Ці програми зміцнили вплив і престиж країн-експортерів і водночас частково компенсували їх витрати на виконання власних програм ядерного розвитку і дали прибуток основним виробникам реакторів (у США це корпорації "Вестингхаус", "Дженерал Електрік", "Комбасчі Інжініерінг").
Міжнародний контроль. 1957 року було розпочато другий етап програми "Атоми для миру" - створення Міжнародного агентства з атомної енергії, цього разу підтриманий Радянським Союзом. У нової організації було дві головні мети: сприяти мирному використанню ядерної енергії у країнах, які є членами організації, і створити систему звітності та інспектування (система "гарантій"), покликану забезпечити мирне, а не військове застосування ядерної енергії. Хоча агентству було також доручено приймати на зберігання ядерні матеріали від членів організації, ні США, ані СРСР не скористалися цією нагодою.
У перші роки цивільної торгівлі ядерними компонентами, в часовому проміжку між створенням організації "Атоми для миру" і появою системи "гарантій" МАГАТЕ - вона здійснювалася з дотриманням лише небагатьох норм міжнародного контролю за ядерним експортом. США, як правило, вимагали, аби передані вироби не використовувалися для створення ядерної зброї чи інших військових цілей. Вашингтон також вимагав надати йому право перевіряти це у спосіб інспекцій. Крім того, США залишали за собою право санкціонувати видобуток плутонію із виробленого в США палива.
Всупереч цьому 1956 року Канада продала Індії дослідницький реактор, не вимагаючи можливості здійснення інспекцій і вважаючи достатніми запевнення, мовляв установка, відома під назвою Сіруского реактора, використовуватиметься виключно в мирних цілях. На таких же умовах США поставили важку воду, необхідну для роботи реактора (Важка вода - це спеціально оброблена вода з великою концентрацією атомів дейтерію, необхідна для підтримання ланцюгової реакції в деяких реакторах, які використовують як паливо уран). Потім Індія використала отриманий плутоній для свого ядерного випробування 1974 року.
У міру вдосконалення "гарантій" МАГАТЕ, в кінці 1950-х, на початку 1960-х років Сполучені Штати - на той час найбільший ядерний поставник - підтримали авторитет МАГАТЕ, доручивши цьому агентству здійснення інспекцій, обумовлених в укладених США угодах про ядерне співробітництво. Цей приклад дедалі частіше почали наслідувати інші поставники, вимагаючи від МАГАТЕ перевірок того, що їх мирні ядерні товари не використовується у військових цілях.
Правда, поставники не наполягали, аби "гарантії" МАГАТЕ поширювалися на всю ядерну діяльність країн-отримувачів у рамках угод про ядерне співробітництво. Тому ряд країн, включаючи Індію, Ізраїль, Пакистан та ПАР, одночасно з отриманням гарантованих МАГАТЕ ядерних реакторів та палива з США чи від інших поставників, розробляли власні ядерні засоби, які не підлягали міжнародному контролю. В наступні роки, у міру розвитку місцевих засобів, спалахувало дедалі більше суперечок з того приводу, чи варто продовжувати ядерне співробітництво з країнами, які мають власні непідконтрольні ядерні об'єкти.
Планове використання плутонію для виробництва енергії
У середині 1950-х років згідно програми "Атоми для миру" США розсекретили чимало матеріалів з царини ядерної фізики й технології. В тому числі дані про регенерацію ядерного палива (отримання з нього плутонію). Франція у свою чергу розсекретила дані про екстрагування плутонію. Ці рішення зрештою стали предметом суперечки, оскільки такі дані мають безпосереднє відношення до виробництва ядерної зброї.
Але тоді розсекречування таких даних вважалося важливим для розвитку цивільної ядерної промисловості. Побутувала думка, мовляв ріст потреб у ядерній енергетиці зумовлює використання на атомних електростанціях плутонію. Більшість ядерних спеціалістів також розуміли, що не за горами доба реакторів-розмножувачів, які вироблятимуть плутонію більше, ніж споживають, і які стануть необмеженим джерелом ядерної енергії. У міру розвитку ядерної енергетики країни-постачальники активно підтримували спорудження регенераційних заводів і використання плутонієвого палива як вдома, так і за кордоном.
Так, наприкінці 1950-х - на початку 1960-х років американські й англійські фірми відкрито поставляли технології для спорудження першого в Індії заводу з екстрагування плутонію, що, як і Сіруский реактор, не підлягав інспектуванню. Саме на цьому, нібито мирному підприємстві, було екстраговано плутоній, отриманий у Сірускому реакторі і використаний Індією для ядерного випробування 1974 року. Такий розвиток подій змусив зрозуміти небезпеку широкого використання плутонію в ядерній енергетиці у сенсі загрози розповсюдження ядерної зброї. Це призвело до застосування суворішого контролю з боку країн-поставників.
ПОЧАТОК 1950-Х - СЕРЕДИНА 1960-Х РОКІВ
Незважаючи на появу програми "Атоми для миру" та аналогічних програм в інших країнах-поставниках ядерних технологій, які намагалися притлумити інтерес до ядерних озброєнь за допомогою контрольованого цивільного співробітництва в галузі ядерної енергетики, подальше розповсюдження ядерної зброї впродовж 1950-х і на початку 1960-х років тривало. Більше того, окремі уряди надавали таємну допомогу новим ядерним державам у роботі над їх програмами ядерного озброєння, діяли всупереч політики нерозповсюдження, що пропагувала акція "Атоми для миру".
Франція. В лютому 1960 року Франція стала четвертою ядерною державою. Розпочавши розвивати інфраструктуру програми ядерних озброєнь незадовго після Другої світової війни, вона до кінця 1956 року не виробляла ядерну зброю, аж поки не зазнала поразки під час Суецької кризи. У липні 1956 року президент Єгипту Гамаль Абдель Насер - підтримуваний Радянським Союзом лідер панарабського руху - націоналізував Суецький канал. На початку листопада англійські й французькі війська розпочали спільну військову кампанію з метою захвату цього водного шляху. В ході добре скоординованої наступальної операції армія Ізраїлю заволоділа Сінайським півостровом. Проте того ж місяця Англія і Франція були змушені погодитися на підтримане ООН перемир'я, так і не досягнувши своєї мети з огляду на тиск США та радянську загрозу застосувати проти Англії і Франції ядерну зброю. Забута Вашингтоном, а також з огляду на ядерну загрозу з боку Москви і поступову втрату авторитету великої держави, Франція у висліди кризи прискорила свою програму ядерних озброєнь і 13 лютого 1960 року випробувала першу ядерну бомбу.
Ізраїль. У розпалі Суецької кризи Франція погодилась допомогти Ізраїлю розробити власну ядерну зброю. Тоді соціалістичний уряд Франції був глибоко зацікавлений у виживанні Ізраїлю, оскільки обом країнам загрожував арабський націоналізм - Ізраїлю із-за його ізольованості на Близькому Сході, а Франції з огляду на зростаючий інтерес до Французького Алжиру. Восени 1956 року Франція таємно погодилася поставити Ізраїлю великий ядерний реактор для виробництва плутонію. Його розмістили в Дімоні - пустеля Мегів. В середині 1957 року Ізраїль підписав ще одну угоду - про будівництво в Дімоні французького регенераційного заводу для екстрагування плутонію з палива Дімонського реактора. Цей шестиповерховий підземний завод було збудовано в кінці 1960-х років. Отримавши реактор, завод став базою здійснення Ізраїлем своєї програми ядерного озброєння. Принаймні до 1960 року Ізраїль також отримував від Франції важливу інформацію про розробку та виробництво ядерної зброї. Цілком можливо, що Ізраїлю було надано інформацію і про перше французьке ядерне випробування.
Для роботи Дімонського реактора потрібна була важка вода. 1959 року Норвегія погодилася таємно її поставляти, отримавши запевнення Ізраїлю, мовляв реактор використовуватиметься лише в мирних цілях, а також обумовивши право інспектування. До початку роботи реактора Норвегія здійснила лише одну інспекцію (1961 року). Через кілька років після того, як стала відома роль Норвегії, Ізраїль згодився повернути їй частину важкої води, яка залишилася з першої поставки. Однак Норвегія зовсім не наполягала на звіті про використання води, аби визначити, чи використовувалася вона для виробництва плутонію у військових цілях.
Сполучені Штати дізнались про спорудження Дімонського ре |
