ПАРКИ ЛЬВОВА
Регіональний ландшафтний парк „Знесіння”
Мандруючи львівськими передмістями, маленькою вуличкою, що названа на честь відомого львівського історика Мирона Кордуби, вийдемо в зелений масив, в якому дивно перемішались приміська оселя, дачні ділянки, промислові підприємства, архітектурні пам’ятки, кладовище, місця відпочинку, потічки та озера, дикі стежки і асфальтовані дороги. Водночас, це один з найдавніших, з багатим історичним минулим і унікальний з природничої точки зору куточок міста, це – Знесіння. Тепер регіональний ландшафтний парк „Знесіння” має статус об’єкту природно-заповідного фонду України, який йому було надано 1993 року ухвалою Львівської обласної ради народних депутатів. Але Знесіння не просто парк, не тільки парк, Знесіння ще й гордість та біль нашого міста, де поміж прекрасних пам’яток природи, історії та архітектури видніють купи сміття, струменять забруднені потічки, руйнується природний покрив. Жодна інша зелена зона Львова не має такого характерного гористого ландшафту, який би відповідав вимогам, уподобанням древніх русичів щодо вибору місця для поселення та оборони, як гряда Знесіння. Ніде більше на території Львова, навіть у найстаршій його частині не виявлено таких давніх слідів наших предків. Немало місць на Знесінні вкриті унікальною реліктовою лісовою та степовою флорою, а на оголених схилах горбів – сліди кількох геологічних епох: скам’янілі раковини молюсків, залишки дерев. Новітня історія також залишила свої сліди на Знесінні та, на жаль, не тільки ті, які варто зберегти для нащадків. Інтервенція сучасної індустрії на терени парку завдала йому значних збитків, погіршився стан рослинного покриву, дедалі активніше проявляються ерозійні явища, руйнуються древні храми. Уся територія парку розташована в межах міста Львів, у його північно-східній частині на теренах Личаківського району міста. Межі парку окреслені так: на заході: вул. Максима Кривоноса і вул. Опришківська (парк Високий Замок); на півночі: залізнична колія на схід від станції Підзамче; на сході: вул. Богданівська, вул. Березова (паралельна до вул. Дорога Кривчицька); на півдні: вул. Мучна, вул. Піскова, вул. Лисенка. Охоронна зона парку має такі межі: з півночі: вул. Богдана Хмельницького, залізничний переїзд у районі нафтопереробного заводу, вул. Силікатна, вул. Богданівська, вул. Дубаса; зі сходу: вул. Учбова на перетині вулиць Дубаса, Учбової, Краснянської з Тарасівкою, Медичною, Глиняною, Богданівською; з півдня: Глинянський тракт, вул. Личаківська; із заходу: від перетину вул. Личаківська і Винниченка, вул. Підвальною, І. Гонти та Богдана Хмельницького. Площа парку – 312,1 га, площа охоронної зони – 473,6 га, загальна площа дорівнює 785,7 га. Територія, що зараз належить до парку „Знесіння” з давніх-давен уподобана древніми русичами, як добре придатне місце для проживання й оборони від зазіхань кочових племен. Археологічні дослідження проведені на теренах гірської гряди Замкова гора – Кривчиці виявили добре збережені залишки давньослов’янського городища культового характеру, які датовані VІ - Х століттям, а збережені топоніми „Святовите поле” – класифікувати як капище верховного бога центральних та західних слов’ян. У с. Кривчиці виявлено культурний шар Х – ХІІІ ст. та фрагменти поселення ХІ – ХV ст. Як виявлено, Кривчиці входили до доволі розвиненої системи укріплених поселень на північному боці гряди Замкова гора – Кривчиці. Над цими поселеннями височів князівський замок. Дослідники вважають, що саме на території Знесіння постав древній Львів. За наказом Бурундая старий замок на горі Лева було розібрано, а поселення значно постраждало. У 1270 році король Лев Данилович будує новий замок, на Замковій горі, а разом з тим переміщується й поселення селян – на протилежний бік гряди на місце теперішнього старого центру з площею Ринок. З другої половини ХІІІ ст. в результаті постійних руйнівних нападів ординців цей укріплений комплекс почав занепади й вже з ХІV – ХV ст. про Знесіння та Кривчиці можна говорити як про звичайні окремі села поблизу середньовічного Львова. Щодо датованості подій, фактів, то вперше конкретна дата фігурувала на печатці Станіслава Кривчицького гербу „Абадинець” – рік 1427. в документах перші згадки про Кривчиці та Знесіння зафіксовано у судових актах, відповідно, 1444 та 1469 р. р. 1648 року в районі Знесіння стояв табір козацько-татарського війська під керівництвом Богдана Хмельницького. Саме тоді Кривчиці, що належали вельможі Мнішек, були спустошені. Назва „Знесіння” протягом тривалого історичного періоду змінювалась неодноразово. Вона звучала як „Аламбеновий ліс”, „Лоншанів”, а з першої половини ХІХ ст. – „Кайзервальд” (Цісарський ліс) на честь імператора Йосифа ІІ, який відвідав цю місцевість. Однак, найстійкішою виявилась назва „Знесіння”. Ця назва походить від церкви Вознесіння. Ця церква була збудована з дерева 1602 року. Перед її іконостасом знаходилась ікона „Вознесіння Господнє”, датована 1652 р. У другій половині ХІХ ст. стара церква прийшла до запустіння. На її місці постала нова мурована церква, але стару повністю не розбирали, а обмурували новою. Територія Знесіння, особливо Піскова гора дуже постраждали від роздроблення каменю, який використовували для побудови замків, церков, приватних будівель. Це сприяло подальшому вже природному руйнуванню території, виникненню нових ярів, призвело до знищення пісків на схилах. У ХVІІІ ст. оборонна функція Знесіння практично повністю втратилась. Зате дуже інтенсивно розпочало розвиватись житлова зона, а з середини ХІХ ст. – й промислове. Так, в 1846 році збудовано дуже потужний винокуренний завод. Невдовзі збудовано склозавод, а навколо них розширюється зона житлової забудови. Після ІІ світової війни на території Знесіння розташовано військову частину, продовжено розробки кар’єру. Подальший розвиток житлового будівництва, який не узгоджувався ані в архітектурному, ані в об’ємно-планувальному аспектах призвів на значний час до втрати Знесінням своєї індивідуальності, привабливості, та й зрештою, свого значення. І лише в нову добу постало завдання відродити Знесіння не тільки як парк, але й історико-культурологічний комплекс. Сучасний екологічний стан парку, незважаючи на зусилля адміністрації парку, залишається важким. Основними причинами цього є, перш за все, непродумана господарська діяльність людини на різних рівнях: як у приватному секторі (створення городів, дачних ділянок), так і державному (організація і функціонування підприємств, транспортних магістралей, військових частин, кар’єрів тощо). За видом шкоди, яка наноситься довкіллю на території „Знесіння”, її можна розділити на: руйнування, засмічення та забруднення земельних ділянок; використання та забруднення вод; забруднення повітряного простору над територією парку; знищення насаджень. Руйнування природного ґрунтового покрову відбувається через несанкціоноване використання територій, зокрема: внаслідок проїжджання автотранспорту до спорткомплексу „Динамо”, НВО „Сис-тема” (вул. Довбуша) та до АТ „Галичфарм” (вул. Опришківська), який також збудував без дозволу гаражі, у районі піщаного кар’єру. Постійно відбувається ерозія ґрунтів внаслідок самовільного вибирання піску з підніжжя гори Лева, пошкодження ґрунту та ерозія під час періодичного прокладання і ремонту комунікацій поблизу електропідстанції, що на вул. Ніжинській, розмивання ґрунтів та порід через незадовільний стан комунікацій НВО „Система”, через невпорядкований водостік (вул. Митр. Липківського, вул. Почаївська, вул. Заклинських, зокрема біля старого цвинтаря, вул. Знесенська, вул. Верховинська та інші). Варто зазначити, що ерозійні процеси з кожним роком все посилюються. Значної шкоди наносить парку самовільне захоплення територій для потреб підприємств та приватних осіб. Для спорядження городів та дачних ділянок воно має місце на вул. Почаївській, вул. Заклинських, вул. Липківського, вул. Знесенська, вул. Лісна, а для індустріальних підприємств – на вул. Довбуша (АТ „Галичфарм”). Навіть біля цвинтаря Старого Знесіння (вул. Заклинських) виявлено місця самовільного поховання. Великі ділянки територій засмічені побутовими та індустріальними відходами, і використовуються, на жаль, ще й до тепер як звалища. Наприклад, це стосується військової частини (вул. Довбуша), територій навколо складів „Львівресурс”, АТ „Райдуга” та лікеро-горілчаного заводу (ділянка між Залізницею та вул. Кордуби), території поблизу санних трас с/к „Динамо”, русло потоку Глибокого (вул. Буська), ВО „Мікроприлад” (вул. Богданівська – потік Кривчицький), кар’єру в районі вул. Харківської та Крип’якевича, території кераміко-скульптурної фабрики (вул. Мучна), березового гаю біля залізниці та музею народної архітектури та побуту.
Музей народної архітектури і побуту „Шевченківський гай”
Люблю львівські парки
Весною, літом, восени
І де доля мене не кине
Вони покличуть знов сюди
Тут досі нашіптують пісню свою
Високі у сонці ясени
І цвітом запашним милують
Львівську молодь каштани
Дівчата ходять, мов княгині,
По Стрийськім парку не спіша,
А від гойдалок у парку поруч
В малечі тьохкає душа.
А хочеш заглянуть в минуле –
В Шевченківський гай завітай,
Тут пісню й казку, усе тут почуєш,
Побачиш предківський звичай.
Усіх приманює до себе
Висока Замкова гора,
А лебеді у Стрийськім парку,
Любов і вірність приверта
Любов до львівської природи,
У кожнім серці збережіть!
Милуйтесь самі і з друзями,
Й гостям увагу приверніть!
Надійним форпостом у боротьбі зі шкідливими явищами: запиленістю і загазованістю повітря, шумом, які породжують великі індустріальні центри стали зелені насадження, парки.
Відомо, що у місті повітря має підвищений вміст вуглекислого газу. Ось тут і приходить на допомогу „зелений друг”. Насадження площею в один гектар поглинають за годину 8 кубометрів – приблизно таку кількість, яку видихають 200 чоловік. Отже, зелень є своєрідним цехом з виробництва кисню.
Та животворні крони дерев не лише збагачують киснем повітря, вони й фільтрують його. Особливу роль тут відіграє зелений листок з його своєрідними „порохотягами” – волосинками, липкою поверхнею, рельєфними прожилками. Наприклад, насадження з 400 тополь на одному гектарі осаджує за літо до 340 кілограмів пилу.
Дерева несуть ще одну дуже цінну санітарну службу, виділяючи фітонциди – специфічні леткі речовини, які здатні пригнічувати розвиток мікробів.
Місто Лева багате на сквери і парки. Одним із них є Шевченківський гай. Цей лісопарк займає площу в 84 гектари. Хвилястий хребет узгір’я, дикі урвища, невеличкі лужки, яри і балки чергуються тут у найрізноманітніших комбінаціях.
Потужний буковий ліс ріс тут ще у ХVІІІ столітті. Називали його Лоншанівкою. Він дуже сподобався австрійському цісареві Йосифу ІІ, коли він у 1780 р. перебував у Львові, і запопадливі чиновники зі Львівського губернаторства, на льоту спіймавши цісареву похвалу, назвали ліс Кайзервальдом (від німецьких слів Kaiser – цар і Wald – ліс). Така назва за цією місцевістю трималася довго, однак лісу австрійські урядовці не зберегли – його вирубали. Старожили пам’ятають, як у роки першої світової війни останні красені-буки були зрубані на паливо. Поволі почалася ерозія ґрунту. Виникла потреба повторного заліснення території, але лише весною 1951 р. на порізані ярами, оголені схили нинішнього Шевченківського гаю вийшли сотні львів’ян з лопатами і саджанцями дерев. Щоб засадити таку велику територію потрібна величезна кількість саджанців, тож садили те, що легко приймалося і швидко росло: тополю, акацію, американський клен, червоний дуб.
Головна алея парку ділить його на північну і південну частини. Біля центрального входу нас зустрічає величезна скульптура Тараса Шевченка, який ніби запрошує відвідати цей чудовий гай.
У південній частині парку ростуть червоний дуб, акація, ясенолистий і гостролистий клени, ясен та модрина, а також багато дикоростучих фруктових і ягідних дерев і кущів.
Північна частина Шевченківського гаю розкинулася на хребті узгір’я, яке опускається крутими схилами, порізаними глибокими лощинами. Тут багато чистих посадок сосни та змішаних посадок червоного дуба, модрини, берези, клена. Круті урвища залісненні акацією, сосною та смерекою.
Хвиляста гряда узгір’я нагадує карпатський край. Невеличкі рівні плато на вершині узгір’я схожі на полонини, які вкриті ділянками злаків, мохом, тут ростуть низькостовбурні кострубаті сосни, гілля яких колише свіжий вітер.
На західній околиці лісопарку створено декілька березових та дубових перелісків зі світлими галявинами.
Весною південна околиця парку стоїть у біло-рожевому шумовинні грушевого, черешневого і яблуневого квіту. Під крутими схилами вдало розкидані невеликі групи беріз, сосен та модрин, які здаються вирізьбленими на тлі неба.
Восени, коли листя дуба стає пурпуровим, а беріз – жовтим, здається, що то язички полум’я миготять на фоні темних сосен.
На деяких галявинах зустрічаються мальовничі групи модрин. Спадаючі світло-зелені віти, ажурні крона, м’яка хвоя підсилюють радісну гаму сонячних галявин і лужків.
Взимку у Львові не знайти кращого місця катання на лижах або санчатах ніж тут, на узгір’я Шевченківського гаю, де крутизна схилів дуже різноманітна.
Парк багатий на потічки і ручаї. Є тут також і мальовниче озерце. Дерева навколо нього наче заглядають у дзеркальну гладь плеса, милуючись власною красою.
Але Шевченківський гай цікавий не лише своєю дивовижною флорою, а й музеєм архітектури і побуту під відкритим небом. Всього у ньому налічується понад 80 споруд. Тут ми можемо познайомитись з будівлями ХVІ – ХІХ століть. Це хати з високими солом’яними дахами, стінами з дерев’яних колод. Всередині хат ми бачимо предмети селянського побуту гуцулів, бойків, лемків тощо.
З цікавістю оглядають дорослі й діти давню дерев’яну споруду. Це – водяний млин. На фоні темних смерек вимальовується чудова споруда старовинної дерев’яної церкви, яка наче повторює обриси ялини. Цей храм побудували бойківські майстри, не використавши жодного металевого цвяха. Є й інші чудові дерев’яні храми. Вони, як архітектурні пам’ятки, свідчать про духовне багатство й високу майстерність народних умільців.
Наші предки також дбали про освіту. На відкритій галявині стоїть старовинна школа. Це невелика хата, в якій розташований клас для учнів з партами і лавами, а також кімнати, де мешкав учитель.
Старовинні будиночки на фоні мальовничих краєвидів викликають захоплення у відвідувачів. Але боляче дивитися, коли на смарагдовій зелені трави валяються пластикові пляшки, брудний одноразовий посуд, обгортки, папір. Люди, яким лінь зібрати сміття і викинути в смітник, не лише псують вигляд незайманої природи, а й наносять шкоду довкіллю. Адже сміття, розкладаючись, утворює шкідливі для живих організмів речовини, а пластикові пакети, пляшки, склянки взагалі не гниють і можуть століттями пролежати у ґрунті цілими і неушкодженими.
Крім Шевченківського гаю, у Львові є ще багато парків. Але щоб наші зелені друзі і далі приносили нам користь, їх потрібно оберігати. Насаджуймо дерева, не засмічуймо парки, і повітря міста буде чистим, а оку буде чому порадіти.
Стрийський парк
Багато львів’ян і гостей міста були у Стрийському парку, і знають, що йому близько 100 років, читали і слухали про його екзотичних і вітчизняних мешканців.
Про цей парк багато писали, складали про нього вірші, музику. Але все-таки він залишається не до кінця відкритим, якимось чаруючим, загадковим. А яка цікава його історія, скільки переказів і легенд про нього розказано...
Отже, ще в епоху феодалізму, земля, на якій знаходиться зараз Стрийський парк, входила до складу Галицького передмістя середньовікового Львова. Вона була пересічена долинами і балками, запущена ялиново-буковим лісом і диким чагарником, крізь який тільки стежками можна було пройти до старовинної сокільницької дороги.
В 50-ті роки ХІІ ст. польський король Казимир ІІІ подарував Львову 70 французьких ланів землі (приблизно 2150 га). На цій території і розмістився таки Стрийський парк. Перші кроки перетворення лісу в парк відносяться лише до 20-30 років ХІХ ст.
В 70-ті роки парк став розширюватися, а в 80-ті роки (є небагато дат створення парку в різних джерелах, але частіше зустрічається – 1879 рік) в нижній частині були зроблені підсадження нових дерев, прокладення нових доріжок. Керував плануванням і будівництвом нижньої частини парку досвідчений інженер-садівник Арнольд Реринг.
І лиш в 1894 році впорядкована і верхня частина, завдяки організованій там промисловій виставці.
У той 1894 рік у Стрийському парку був встановлений пам’ятник одному із керівників польського повстання під керівництвом (Да) Тадеуша Костюшко (до 100-ліття до дня повстання) – Якові Келінському.
Ініціатором будівництва пам’ятника Я.Келінському і назви парку його імені був громадський діяч і посол в австрійському парламенті Станіслав Немчоновський (1839-1924).
Про незвичайну здатність Я.Келінського ходили легенди. Одна з них розповідає, що коли було придушене повстання, Т.Костюшко і багато повстанців, серед яких був Келінський, опинилися в полоні у Росії, то цариця Єкатерина ІІ, гордилася своєю перемогою і, бажаючи розважити двір, вирішила посміятися над полковником-повстанцем Я.Келінським, колишнім чоботарем, який посмів підняти руку проти царської влади. Вона наказала представити двору полонених польських офіцерів і знаючи, які вони честолюбні та горді, при всьому дворі заказала полоненому полковнику пару чобіт для себе, нагадуючи йому, хто він є. Але Я.Келінський був не тільки честолюбний, але кмітливий і дотепний чоловік: він відразу же прийнявся знімати мірку з ноги цариці, висловлюючи своє захоплення, що такої гарної ніжки він не зустрічав. Єкатерина цей комплімент сприйняла позитивно, вона любила такі речі, а коли Я.Келінський ще насправді пошив їй пару чудових чобіток, вона подарувала йому свободу.
Але це легенда. А історики вважають, що всіх польських полонених-костмківців відпустив, після смерті Єкатерини, новий престолонаступник Петро І, який прагнув переробити все, що зробила його мати-імператриця.
Пам’ятник Яну Келінському в Стрийському парку спорудив (причому на свої кошти) його шанувальник, відомий львівський скульптор Юліан Макровський, відомий також як автор надзвичайних пам’ятників на Личаківському цвинтарі. Стоїть цей пам’ятник в Стрийському парку і сьогодні, ніби піднімаючись на сцені в оточені коліс і з високих туєвіків. У тому ж році, що і пам’ятник, в парку були побудовані будиночок садовода і оранжерея у якій зібрано біля ста теплолюбних рослин (кактуси, орхідеї, камелії, пальми, фікуси, цитрусові). Оранжерея змінюється, перебудовується, але завжди там квітнуть надзвичайні рослини, про одну з них є пісня і легенда. Цю квітку називають „королевою однієї ночі”. Мова йдеться про змієвидний кактус, який цвіте тільки вночі і недовго, з 10 год. вечора до 3 год. ночі, але зате так красиво, як біло-золотиста сяюча зірка (діаметром 25 см) і видає ніжний запах ваніліну.
В народі говорять, що якщо хтось прослідкує все цвітіння „королеви” від початку до кінця, то можна знайти щастя на все життя.
А скільки є ще чудових рослин у Стрийському парку! Є тут і монеткове, і бархатне, і тюльпанове, і оцтове, і навіть „чортове” дерево.
Є реліктове дерево гінкго, брати якого жили на землі коли на ній ще не було людей. Є завжди квітуча вишня (з весни до осені). Також є дві верби: 1 – Верба Шевченка, яка виросла в Стрийському парку із гілочки, посадженої в далеких Казахських степах великим Кобзарем, а інша – та, на якій ростуть груші. Де ще таке побачиш?
У жовтні 1850 року Тарас Григорович Шевченко по етапу переправляється з Орської фортеці в Новоросійське Укріплення. По дорозі на пристань в місті Тур’єві поет знайшов вербову гілку і взяв її з собою.
Він посадив її у солдатському городі Новоперетровському Укріплені на півострові Моншоншок.
Зараз цю вербу, як священну реліквію зберігають жителі Казахстанського міста Форт Шевченко. Гілка Т.Шевченкової верби перевезли із Казахстанської землі делегацією українських письменників і урочисто посаджено в Стрийському парку 22 травня 1961 року в соту річницю похорону Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
Є невеликий струмок з водою, витікаючий із щелепи дракона. Говорять, випивши цієї льодяної води, можна стати молодшим, розумнішим, добрішим і красивішим. А над джерелом – Кожем’яка б’ється з крилатим чудовиськом. Цю скульптурну композицію створили студенти Львівського інституту декоративного мистецтва на честь засновника Стрийського парку Арнольда Реринга, про що свідчить меморіальна плита, вкладена в стіну над джерелом.
На верху застиг у подиві і зачаруванні олень. Із дерев’яної альтанки на лісовому пагорбі можна помилуватися ландшафтом долини. Є ще ставок, плавають лебеді і декоративні качки, що живуть у маленькому будиночку на воді під вербами.
Є руїни старого декоративного замку з баштами і вікнами, збудованого у 1894 році. В парку найдовша у Львові липова алея і єдина в місті алея платанів. Є грабовий коридор і грабові стіни-приміщення ресторану „Зелений гай”, дитяча залізна дорога з двома станціями і перекидним мостом, широкоекранний кінотеатр „Львів”, бібліотека, спортзал, фонтани, кафе і ресторани і ще багато іншого очікує нас у Стрийському парку, найяскравішому поміж парків Львова.
Високий Замок
Високий Замок знаходиться на місці, яке пов’язане з виникненням самого міста та важливими подіями його історії. Ще називають його Княжа гора, і ці слова одразу ж викликають в пам’яті уявлення про фортецю, яку побудував у цьому місці Данило Романович Галицький, як основу майбутнього міста Львова.
Місто Лева близько ста років з дня його заснування було вільним і незалежним, будучи непорушною твердинею, захищаючи західні околиці Русі. Але коли помер останній престолонащадок галицьких князів, на ослаблене від нападів татар і внутрішніх непорозумінь князівство, стали задивлятися сусіди. Найбільш сильнішим і агресивним виявився польський король Казимир ІІІ. Він пограбував, а потім підпалив замок князя Лева. А свій замок Казимир ІІІ побудував на сусідній горі – ярусом вище і назвав її Високим Замком. Довгі роки ніякі вороги не могли взяти цю фортецю, і вперше вона впала тільки в 1648 році під натиском військ Б.Хмельницького.
Очолював штурм фортеці сподвижник Б.Хмельницького Максим Кривоніс (Перебийніс, Вільшанський), про що свідчить пам’ятний знак в глибину парку. Багато дивних легенд ходить про його життя і про смерть цього прославленого полководця. Одні історики підтверджують, що помер він від чуми під Замістям, а інші – що у Львові, так як штурмував фортецю, ще не вилікувавшись від важкого поранення. І похований він, ніби, десь на Високому Замку, може там, де камінь пам’ятний стоїть. Але ніхто не знає точно, де він похований, так як Б.Хмельницький, покидаючи Львів, наказав зрівняти із землею могилу свого улюбленця, щоб вороги не могли познущатись над його тілом.
А вулиця, котра веде на Високий Замок, носить зараз ім’я Кривоноса. Навколо замку і інші вулиці носять імена народних героїв – Б.Хмельницького, О.Довбуша.
... Вдень і вночі таємниче шумлять дерева на Високому Замку, неначе перевертаючи і перечитуючи сторінки історії старовинного міста. Послухати їх і подивитись на це все приходять сюди і Львів’яни, і гості міста. Так і є на що подивитись! Все узгір’я, долини і тераси густо покриті зеленню. Гора – триярусна. Перший і другий яруси – природна височина, а третій – насипний. Історики свідчать, що років 30-ть в кінці ХІХ ст. тут насипався курган над другим ярусом – „копець” – в честь Люблінської унії (союз Польщі із Литвою). Курган насипався з піску, кусків замкових споруд. Переказ гласить і про те, що в ту пору, якщо хто їхав у Львів по справах, торгівлі або в гості, мав вести камінь, мішок піску або землі для насипу „кіпця”. Без такої „данини” в’їзд у місто був заборонений. Зараз він вище чотирьохсот метрів над рівнем моря.
В 1772 році після захоплення Польщі Австрією австро-німецький магістрат з особливим наміром почав знищувати замок польських королів, продаючи його каміння для прокладання доріг та спорудження будинків. У результаті цього на початку ХVІІІ ст. замок перетворився в руїни на оголених схилах гори. Хмари пилу і піску обвалювалися з гори на Львів у вітряні дні, а в дощові дні – потоки болота.
Щоб „приборкати” гору, магістрат в 1797 році підготовив проект озеленення її, але витрачати гроші не поспішав, і роботи по виконанню цього проекту почалися лише в 1835 році.
З вершини Княжої гори була зсунута земля в глибокий яр, який розділяв її із Замковою горою. Вийшла площадка. А восени 1839 року гору підрівняла, засадили деревами, кущами. Мабуть не пам’ятає старий парк, як його називали „Франц-Йосивберг” – на честь австрійського імператора, тому що ця назва не прижилася. Його продовжували називати Високим Замком, хоча і від самого замку мало що залишилось.
До наших днів дійшов тільки шматок стіни, який укріплений, під реставрований, і охороняється законом. А парк розрісся, помужнів. На терасах піднялися стрункі буки, ялини, сосни, каштани, клени, ясени, берези. Чудові ясенева і каштанова алеї на першому ярусі. Весною тут цвітуть біла і жовта акації, червона горобина, рожева шипшина, чорна бузина. А біля будиночку садівника побудованого ще в 1892 році, ростуть крислата липа, вишня, черешня, груша, смородина і жасмин.
Є тут і екзоти – реліктове дерево гінкго (такі дерева жили на нашій планеті, коли на ній ще не було людей), магнолія, яка квітне на початку травня великими духмяними квітами, аралія – декоративне і лікарське дерево, деревовидні піони і цілі кущі садової гортензії, які квітнуть білими, рожевими і голубими суцвіттями. А ось і м’яколиста катальпа намагається вирватися із міцних обіймів, плюща... особливо гарний бук червонолистий. Його плоди – їстівні.
Недалеко від будиночка садівника під зеленим пагорбом, влаштований грот зі старовинними левами, перенесеними сюди в 1874 році від міської ратуші.
З пагорба по сходах можна спуститися на дитячу площадку з гірками, пісочницею і дерев’яними звірятами.
На південному крутому схилі першого ярусу гори є простора оглядова площадка. Тут, як в рамці із зелені картина Львова з висоти пташиного польоту.
Біля оглядової площадки, з права, розміщений Львівський телецентр. А напроти, на другому ярусі, - височить телевежа. Туди, вверх, ведуть серпантинні сходи повз залишків замку, повз старовинного лева на саму вершину гори, на найвищу оглядову площадку – „кіпець”.
Високий Замок потребує постійної уваги. Та й треба попрацювати, щоб зберегти цей унікальний куточок Львова.
У кожному місті є куточки, які користується особливою любов’ю жителів. Це парки. У стародавньому місті Львові є багато таких чудових куточків. Один із таких куточків – Високий Замок. Цей парк з багатою рослинністю, пересіченим рельєфом, мальовничими краєвидами займає почесне місце серед парків міста. Високий Замок – роздолля для птахів. У кронах і дуплах дерев, у вітах чагарників пернаті знаходять чудові місця для гніздування. Він ранку до ночі заповнюють вони парк багатоголосним співом. Такі ж чудові і мальовничі інші парки Львова.
Але за останній час дуже сильно підвищились екологічні проблеми парків Львова, великим впливом промислових викидів, великою кількістю транспорту. В останні роки парки зазнають інтенсивного техногенного та антропогенного впливу. Великих проблем може завдати паління багать на території, що може спричинити пожежу, вигулювання собак, що суворо заборонено.
Головна мета сьогодення – не допустити, щоб знищувалися унікальні та типові природні куточки. Людство знаходиться вже в 21 столітті і з кожним днем стає біднішою наша природа. Сьогодні перед людьми постали надзвичайно важливі екологічні проблеми. Отже, головна наша мета – не допустити руйнування унікальних куточків.
„ПОГУЛЯНКА”
Заповідні куточки.
Приваблива назва у цього букового пралісу, чи не так? Так і хочеться прогулятися під зеленими кронами густолистих дерев, подихати запахом трави, квітів, послухати спів цвіркуна... Що ж, якщо час дозволяє, можна і пройтися по стежках лісопарку, роздумуючи про його минуле... Давайте і ми перед прогулянкою по Погулянці заглянемо в його історію.
1641 році вельможа Ян Ательмайер одержав у вічну оренду частину землі за 6 злотих на рік і зробив на ній пасіку, яка стала називатися його іменем. Зі сходу до неї примикали пасіки майстра Шимона і угіддя під назвою Варговщизна; з півдня проходила Синівська дорога; на заході були землі міста, а з півночі – ймення Вольфбернатовичей, яке вже в 70-х роках 19 століття називалось Армянським двором і належало вірменським бенедиктинам. А ще тут в 1672 році під час облоги Львова турками, було місце молитов і стояв священний верблюд з Кораном, одягнутий у золоту парчу... А в 1740 році ця ділянка перейшла у володіння Яна Злоторовича, Львівського радника і секретаря короля. Силами Злоторовича ділянка була продовжена до самих Винників.
В 1741 році Ян Злоторович вмирає, і ділянка переходить у володіння його дочок – Агнеси Качоровської і Іоанни Добруцької. Нижня частина маєтку, ділянка Добруцької, і є сьогоднішня Погулянка. В 1793 році вона перейшла у володіння сімейства Феймів а в 1799 році була продана Гінтовну Дзевамловському за 18 тисяч злотих. В 1816 році ділянку купив за 20 тисяч злотих адвокат Ф. Венглінський. Ось він і проводив посадку лісу (від чого назва Венглінський лісочок) і збудував двір під назвою „Погулянка”.
Поступово назва двору поширилася на цілу окраїну. В 1821 році Венглінський продав Погулянку реставратору Яну Дістлю за 5060 голландських дукатів. Реставратор тут зробив пивну, закусочну (яка прославилася чудовою сметаною), зробив озеро з човнами, зазвучала легка музика.
Тут прогулювалися Львівські вельможі і багаті міщани, міська знать. А кріпосні українські християни, які жили неподалік в халупах, могли тільки, підкрадаючись, бачити розваги панів.
В 1848 році Погулянка перейшла до влади Яна Клейна. Він зруйнував будови, висушив озеро, побудував дім на свій смак, пивоварню (до сих пір збереглась), яка давала 30 тисяч відер пива в рік і цегляний завод. Так була індустріалізована Погулянка.
В 1889 році все це належало спадкоємцям Клейна, а в 1899 – львівському акціонерному товариству пивоварів. Цегляний завод будівельне товариство 10 тисяч римських і об’єдналось з сусіднім, Шумановським. Існували ці підприємства, очевидно, недовго, так як після 1899 року про них вже спогадів немає. А зовсім Погулянка занепала під час першої світової війни. На дрова були вирубані багатолітні буки, стежки заросли болотними рослинами. Погулянка перетворилась в запущений ліс. Лиш в 1940 році повертаються львів’яни до Погулянки. Виникла думка створити там парк. Були розпочаті роботи по благоустрою, очистці і плануванню лісу. Дякуючи джерелам було зроблено три водойми. Але ... почалась друга світова війна, роботи закінчились. І знову зайнялись Погулянкою львів’яни лише в 60-х роках.
Стали розчищати зарослі бука, дуба. В 1962 році був розроблений проект лісопарку Погулянка, на втілення якого жителі міста доклали немало сил...
Сьогодні Погулянка займає територію в 129 гектарів. Звідси витікає річка Пасіка, яка, зливаючись з річкою Сорокою в кінці проспекту ім. Т. Шевченка (під землею), дає початок річці Полтві, яка протікає під центральною частиною міста.
Круговий маршрут стежинок до самих віддалених куточків переривають кілька входів на територію лісопарку з різних вулиць. Зроблені площадки, з яких можна дивитись, із закріпленням від дощу. Над західним берегом долини, яка є основою лісопарку, з пагорбів відкривається живописна панорама міста і його окраїн.
Користується успіхом і східна частина Погулянки біля нового густонаселеного житлового масиву. Тут широко використовується пейзажний стиль з газонами, декоративними композиціями із ялини, сосни і чагарників. Солістами в цьому зеленому „хорі” є буки, ці могутні довгожителі прикарпатських лісів. У них їстівні горіхи в оригінальних коробочках, з дуже хорошою деревиною, та і ззовні буки з їх широкою, густолистою кроною і сірою оксамитовою корою дуже живописні.
Їм під стать дужі дуби з різним листям і кумедними плодами – жолудями.
На фоні цих густих крон, як свічки, світяться берези. Височезні буки і дуби стоять, як пастухи, серед зеленого стада молодняку і чагарників. Біля води вишикувались верби. Різний тут зелений світ! Всіх дерев не перерахувати. Краще подивитись і послухати їх шелест. Погулянка розрахована на спокійний і тихий віддих, прогулянки пішки. Але є тут і круті гори, і катки для санок, лиж, що дуже приваблює сюди зимою. Люблять львів’яни Погулянку. Але як мало ще робиться для неї. А їй так потрібен людський догляд, робочі руки, які б розчистили чагарники, зарослі, підсадили, де потрібно, дерева, зробили ставки, поляни, площадки, доріжки.Личаківський паркІ. Географічне розташування. Личаківський парк являє собою парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення. Парк входить до ПЗФ України, охороняється, як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони. Парк є природоохоронним рекреаційним об’єктом. Личаківський парк розташований у північно-східній частині Львова на піщаному узгір’ї на розі вулиць Личаківської і Пасічної. Його площа становить 12,36 га. Над крутосхилом з боку вулиці Личаківської споруджено пам’ятник польському національному героєві Б.Гловацькому. Личаківський парк у західній частині переходить у спортивні комплекси Інституту фізичної культури, у південній частині він зливається із зеленню комплексу „Пагорба Слави”.ІІ. Історія виникнення парку. Назва Личаківського парку тісно пов’язана із Личаковом – значним поселенням на Галицькому передмісті Львова і вулицею Личаківською. У ХІV столітті це була звичайна лісова дорога, що з’єднувала Львів із відомим уже в той час ремісничим центром – селищем Винники. Водночас це був важливий торговий шлях до Києва і далі на схід. Назва „Личаківська” входить у вжиток наприкінці ХV століття. Походження цієї назви і досі залишається до кінця не виясненим. Найбільш поширеною є думка, що Личаків – перекручена назва маєтку родини Лютців-Лютценгроф. Вулиця Личаківська, як і інші вулиці передмість, спочатку була окремим поселенням. Личаків починався від нинішнього Винниківського ринку і тягнувся приблизно до сучасної вулиці Козланюка. Відсутність промислових підприємств, віддаленість від центру міста сприяли збереженню патріархальності Личакова. Його мешканці тривалий час не вважали себе львів’янами. У ХVІІІ – ХІХ століттях мешканці Личакова займалися переробкою зерна на муку і крупу. Звідси, досить дивні на наш погляд, назви двох вулиць – Мучна і Круп’янська. Донині на вулиці Личаківській збереглося чимало видатних споруд. Одна з них – костел Богородиці Остробрамської, що височить на пагорбі і домінує над цією частиною Львова. Навпроти костелу, через дорогу, і знаходиться Личаківський парк, заснований у 1894 році. На самому краю, близько до трамвайної колії, височіє пам’ятник Бартошу Гловацькому, популярному селянському ватажкові повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Пам’ятник споруджено у 1906 році за проектом Ю. Марковського. Одним боком парк доходить майже до Личаківського цвинтаря, ще одним – до Пагорба Слави – меморіального парку, що вшановує пам’ять загиблих у Першу і Другу світові війни воїнів. Партер перед його входом закладений у регулярному стилі. Ще одна сторона Личаківського парку прилягає до кінцевої зупинки одного із найдовших і найпопулярніших трамвайних маршрутів (№2). Взагалі, поява першого трамвайного на Личакові була зустрінута вороже, бо тут здавна селилися візники. Личаківський парк нині – один із найошатніших і затишних куточків Львова. Приємно будь-якої пори року зійти з трамваю і пройтися алеями цього чудового парку.ІІІ. Дер
Джерело: http://матеріали конкурсу |
